Син прийшов жалітися на дружину, вкотре, а мені аж волосся на голові встає – кого я виховала і чому не помічала, що живу так, як не має жити жінка і ще й пишалася тим!

Мій син оженився пів року тому і наче все було у них добре, але з кожним місяцем почав він помічати, що дружина постійно йому робить зауваження.

– То тарілку за собою не помив, то не витер, коли з ванної виходив. Як з такої дрібниці робити таке?, – розповідав він нам на недільних варениках.

Ми з чоловіком кивали головами, бо як це так з чоловіком вести себе? Я навіть свасі телефонувала аби трохи своїй доньці пояснила, як то з чоловіком треба жити та як його треба опікати.

– Опікати?, – сваха аж верескнула в слухавці, – Та вашому Сашку двадцять дев’ять, а не рочок!

Від цих слів мені стало не добре, значить, то все в матір пішло, не довго мій син наживеться в сім’ї. А далі як дізналася, що Іринка при надії, то вже все, не мала я спокою і розуміла, що треба буде той шлюб тримати нам усім і мені треба буде піти й переговорити зі свахою.

Зізнаюся, що цю розмову я дуже довго відкладала, дуже довго, бо не хочеться про таке зі свахою й починати говорити. Але з кожним місяцем ставало в сина все гірше – то Ірина його миття підлоги залучить, то прання розвішувати, то пилососи ти, сміття виносити, плиту мити… І все під тим приводом, що їй важко.

Мені теж було важко, але я на городі картоплю підгортала, коли Сашко почав на світ проситися, ледве чоловік встиг привезти. А тут важко.

Прийшли ми до сватів в гості. Ті метушаться, на стіл накривають. Так, обоє! Обоє метушаться! Сваха свату вказівки роздає, а той виконує – то серветки принесе, то велику тацю поставить на стіл, крісло посуне і хліб наріже…

Я тільки очима лупаю, бо в моїй родині такого нема. Я все сама робила і роблю. Та я навіть би вважала за надмірне, якби мені чоловік на кухні крутився, бо виходило б, що то я погана господня, раз не справляюся, раз гості мають чекати.

«А ти чого раніше на годину не встала, – шпечу вже я сама себе, – Ось бачиш «годинку поспати», а тепер бігай і хекай!».

Та й сама в такій родині виросла, де мама до останнього на грядці працювала, бо вважала за ледарство просто в хаті на дивані посидіти перед телевізором. Я й досі їжджу щовесни додому і саджаю город, сама.

Можу покликати сусідів, але зазвичай сама саджу, збираю і несу ті важкі сумки на автобус, хоча мені вистачає цілком зарплатні аби те все купити в магазині.

– Наша донька зараз потребує підтримки і не тільки зараз, – почала сваха, – Тому ми й вас запросили, щоб ви пояснили Сашкові, що так не годиться чинити з молодою дружиною, вона йому не обслуга, а дружина. Якщо йому важко за собою тарілку помити і каструлю заодно, то я не знаю, що буде далі, коли дитина з’явиться. Знаєте, якщо Саша хоче аби його дитина татом називала, то хай добре думає.

Отак, я хотіла вичитати свасі, а вона мені рота закрила. Я йшла додому і мені з-перед очей та картина не виходила: сваха свіжа, сміється за столом, веселиться, а я при гостях лиш бігаю, інколи й місяця не маю аби присісти, бо ж стіл невеликий, отак з краєчку присяду і дивлюся чи чогось не докласти і підскакую та підскакую.

Коли син прийшов в неділю на вареники, то їх не було. Він знову почав жалітися, що голодний, а в мене нема чого поїсти, то я сказала:

– У нас переміни, сину. Ми стіл більший замовили і мені та Ірі путівку в санаторій. А ви з татом цей час проведете в розумах про те, як ви себе ведете з жінками, яким кажете, що їх любите. І їсти теж навчитеся готувати, не переживайте.

Давно так треба було зробити, хіба ні?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page