Син цьогоріч зателефонував і сказав, що у відпустку свою до нас не приїде. Вголос причину не озвучував, але й так ми із татом розуміли звідки дме. Ображений він на нас. батьків своїх і дуже. Хоча я і розумію причину, але вважаю, що ми із чоловіком вчинили правильно. Все ж, доньці було потрібніше, ніж йому.
Ми із чоловіком обоє родом із міста, але вже багато років живемо в селі – у хаті моєї тітки. Свого часу ми сіли, побалакали і зрозуміли, що обоє не бачимо свого майбутнього на поверхах. А село то ж інша справа. Ми тут і городину вирощуємо і сад маємо і виноградник. А чого варті зоряні ночі і тиша оця Божа. Ніяка столиця не зрівняється.
У місті ми жили коло батьків моїх. Переїхали, коли тато із мамою мої ще живі були, а діти студентами стали. Син мій свого часу. як поїхав у Австрію по обміну, та так там і залишився. Нині він там уже і коріння пустив. має громадянство. працює. одружився, троє дітей підростає.
А от донька моя по завершенню навчання приїхала у наше село. Спочатку мова йшла про те, що вона тут трішки попрацює вчителем, але “тимчасово”, то назавжди, як виявилось. Заміж вона тут вийшла майже одразу і дітки тут у школу пішли.
І ось, вісім місяців тому не стало моєї мами. Оскільки я була єдиною дитиною, то її квартира залишилась мені. Доки не минуло пів року, ми туди впустили квартирантів, але розуміли, що потрібно буде щось вирішувати – надто далеко від нас те житло, а ми молодшими не стаємо.
Але все саме собою склалось. Однієї ночі хтось настирливо у двері постукав. Виявилось. що чоловік мою доньку і дітей своїх виставив із дому. Вони ніколи мирно не жили, але донька не жалілась, а ми не втручались. У селі підсміювались над нею, адже наш зять був чемпіоном зі стрибків у гречку і забігів “на ліво”. Однак Євгеніяне зважала і робила посилено вигляд, що у них щаслива родина. Може кохала, а може заради дітей. Не знаю, мені вона нічого ніколи не говорила.
Сіли ми порадились із чоловіком, поговорили із Євгенією і вже наступного дня зателефонували квартирантам, аби звільняли нашу квартиру столичну. Вирішили, що спершу вона сама поїде, знайде роботу, школу діткам, обживеться, а потім і онуків до себе забере вже восени.
Так, у нас є ще й син, але він живе у іншій країні у нього там життя налагоджене, а дім повна чаша. Квартиру ми вирішили доньці з онуками віддати, принаймні поки.
Але коли наш Павло дізнався що сестра в столичній квартирі мешкає нині, то одразу змінився на обличчі. Видно було, що його ця звістка зачепила. Дуже сухо він запитав, чи це назавжди так ми вирішили, чи сестра ніби, як на заробітках у столиці. Ми розповіли усе, як було. Мовляв. буде там жити, діти в школу підуть, а вона вже й на роботу влаштувалась. Все ж краще, ніж у приймах у чоловіка який її не цінує і ославив на все село.
Щороку син наш приїздить до нас у серпні на кілька днів із дітьми. Погостюють у нас і далі на відпочинок їдуть. куди там запланували. А цьогоріч він нас попередив. аби не чикали. Мовляв, не виходить у нього, щось не складається і все – вимкнув зв’язок.
Мені дуже прикро і сумно від того, що наш син поводить себе мов ображена дитина.
Невже він не розуміє усієї ситуації? Невже йому усе одно на щастя своєї сестри?
так, можливо ми й вчинили трішки несправедливо із ним, але чи був у нас інший вихід?
Скажіть, якщо у сина вашого усе є і з носа капає. а донька із дітьми біля розбитого корита лишилась, то чи допомогли б ви доньці маючи таку можливість?
Мені здається, що ми вірно вчинили.
Ну хіба ж ні?
Головна картинка ілюстративна.
