Мій Дмитрик був гарним і розумним, і як кожна мати, я йому вже пару приглядала змалку і все не могла знайти: то батьки гулящі, хоч дівча непогане, то з родини неповажної, то лицем не вийшла, то розуму замало, то язик задовгий…
Поїхав Дмитрик в місто і я була певна, що якась донька професора на нього увагу зверне, але він таку взяв, яка перша підклалася. Правду кажу, привів вже з таким животом, що до носа досягав:
– Мамо, то Оленка, ми одружимося.
А сам аж світиться ввесь, я ж кажу – раденький, бо без досвіду життєвого.
А я що… Змирилася майже, адже дитя буде, онук рідний. Але на світ та Олена привела дитину, яка ні на кого з нас не схожа, ми всі смагляві, а дитя біле, мов те молоко. От я й спитала, просто спитала сина, чи він певен, що то його дитина. Я ж просто спитала.
Олена через місяць пішла з дитиною і якби не було за нею вини, то не пішла б. А ця ні, аж бігом побігла. Я тільки тому зраділа, що син мій буде обачніший і вже таку собі жінку знайде, щоб і придане було, і робота гарна, щоб навколо нього крутилася і діти, щоб його були.
Ліда вже була надто ділова, думала, що як на кілька гривень більше за Дмитрика заробляє, то він їй має їсти готувати! Я приїхала до них, а Дмитрик і на чай ставить, бутерброди ріже, щоб мене пригостити, а тієї й нема.
– Дмитре, а то вона так часто допізна на роботі?, – я просто спитала, просто спитала.
Через місяць Дмитро прийшов до мене і я була рада, що моя дитина не в обслузі для когось, як жінка любить, то завжди знайде час аби канапку приготувати, завжди. А як не любить, як лиш вона у себе на умі, то хоче аби хтось навколо неї крутився.
Далі була Оксана, та вже навколо Дмитра так увивалася, що я коло сина так не робила: і зранку встане все приготує, на обід покладе і підпише, ввечері все у неї готово. Але як вже почала діти на світ приводити, то я синові й сказала:
– Дитино, троє дітей за три роки, а жити ти коли будеш?, – отак спитала, просто спитала.
Тоді син став на порозі такий вже змарнілий, що я його довго відгодовувала аби став на себе схожий. Я вже його просила з дітьми зав’язувати та взяти собі якусь удовицю, щоб вже точно не хотіла дітей.
Марина мені сподобалася, старша за нього, діти її дорослі і сама більше не хоче. Знає, як гроші витрачати і як заробляти. Просто чудова кандидатура ще зі своїм житлом.
Я вже сина просила за неї триматися, бо кращої йому годі й знайти.
– Старість разом зустрінете, з цією жінкою ти не пропадеш.
І ось йому вже п’ятдесят років, ми зібралися всі у Марини аби його привітати, вона замовила ресторан, сама гарно одяглася і його прибрала. Ми тости говоримо, бажаємо разом бути в мирі та злагоді жити.
А потім якось так закрутилося, що ми з ресторану, а вона Дмитра за рукав:
– А розраховуватися?
– Тобто? Ти ж мені сюрприз зробила.
– Я зробила, але гроші за нього ти маєш дати.
– Це як? Я за це маю ще заплатити?
– Так, за гарну їжу, усміхнений персонал, догідливе обслуговування треба платити завжди, чи ти іменник чи ні.
Я просто спитала чи вона має якусь совість в такий день в чоловіка гроші просити. Просто спитала. І ось тепер він у нас на порозі, такий, що я його не впізнаю. Коли вперше вертався, то був красень, що очей не відвести, а тепер він гарний лише в моїх очах. Яку тепер мені сину дружину радити, як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота