fbpx
Історії з життя
Синові скоро три роки, і він взагалі не схожий ні на кого з нашої родини. Відчуваю, що чоловік скоро зрозуміє, в чому справа. Плюс мене переслідує відчуття провини. Думаю про те, щоб зізнатися. Але як?

Ми з чоловіком одружилися вісім років тому і відразу почали планувати дитини. Але не складалось. Я читала, що це цілком звичайна справа, так що на перших порах навіть не хвилювалася.

Але коли минуло три роки, почала бити на сполох. Ми з чоловіком вирішили пройти обстеження. Спеціалісти сказали, що ми обидва повністю здорові і просто потрібно чекати. Рано чи пізно все вийде.

Ще кілька років ми чекали, але пережити таке не бажаю нікому. Зрештою чоловік сказав, що нам і вдвох добре.

Та я мріяла про дитину. Прочитавши про альтернативні способи появи малюка всерйоз задумалась. Але коли про це почув чоловік одразу відкинув таку ідею.

— Я хочу власну дитину. Власну. А не таку, над якою чаклували спеціалісти. Або матимем своє, або постаріємо удвох.

Дуже вже ми тоді непорозумілись. А наступного дня я вже мчала у відрядження, яке сама собі і виписала.

Навіть сама не знаю, як так вийшло. Я була дуже зла на чоловіка, та ще той парубок так гарно залицявся. Вранці, звісно, себе за картала. Але заспокоїла себе, що це була просто випадкова інтрижка, і я більше жодного разу не бачила ту людину.

Повернувшись із відрядження, я помирилася з чоловіком. І нічого йому не розповіла. Адже та ніч нічого для мене не означала. Я так тоді думала.

Через місяць з’ясувалося, що я при надії. Спочатку здавалося, що це просто випадковий збіг. Але потім після зіставивши дати я зрозуміла, що ношу, швидше за все, не дитину чоловіка. Першою думкою було якнайшвидше позбутись від проблем. Але потім я подумала, що сама доля подарувала мені цю дитину. Хто знає, чи зможу я взагалі понести ще раз? Я вирішила залишити усе, як було.

Чоловік, дізнавшись про дитятко, був просто на сьомому небі. Коли ж малий з’явився, мені відразу стало зрозуміло, що його батько – той випадковий чоловік. Ми з чоловіком обоє світловолосі, блакитноокі. А дитина темненька з карими очима, як той чоловік. Я, звичайно, сказала, що він, напевно, в мого тата. І чоловік цьому повірив, нічого не запідозрив.

Синові скоро три роки, і він взагалі не схожий ні на кого з нашої родини. Відчуваю, що чоловік скоро зрозуміє, в чому справа. Плюс мене переслідує відчуття провини. Думаю про те, щоб зізнатися. Але як? Розумію, що наша сім’я після мого зізнання просто зруйнується. Але жити з таким каменем на душі дуже складно. Я люблю чоловіка і не хочу йому приховувати від нього таке все життя.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

facebook