Це була звичайнісінька ковдра без екологічного наповнення чи утеплена пухова. Звичайнісінький синтепон і кольоровий принт. І ця ковдра не мала жодних магічних властивостей, як то влазити в усі кутки підодіяльника чи не спадати вночі з ліжка, чи накривати ноги. Просто ковдра, але цієї ночі вона була в ролі каната, який перетягують з заявкою на чемпіонство. І це, навіть, безмізку ковдру, кидало в відчай, бо вона хотіла бути цілою. А от ці двоє обернулися спинами і давай тягти кожен на себе і, боже борони, торкнутися бодай випадково ліктем іншого. Від цієї вправи утворилася величезна шпара, яка холодила спини, але ніхто не бажав притулитися, бо миритися мав винний, а то жоден з них.
Ця подія мала місце після ряду причин. По-перше, ця синтепонова ковдра була чи не єдиною новою річчю у цій квартирі. І куплена вона була на студентський підробіток, а святкована, як перстень з діамантом.
– Як я тобою пишаюся, – шепотіла Іринка, – Це наше перше надбання. Будемо передавати її онукам в спадок.
– Замість ключів від машини?- питав жартома Василь.
Далі були чудові дні, хоча ця ковдра частіше валялася в ногах чи на підлозі, але вона тим не переймалася, бо була ціла. А далі вона мала привід пишатися собою, бо всі звертали на неї увагу, починаючи з мами Іринки.
– Як ви можете тут жити? Що за убогість? Хоч постіль ваша чи ви чужою користуєтеся?!
– Наша, Василь он купив.
– Синтепонова, так і знала, – перебила її мама, – Ну вже якась елементарна гігієна. Але ти й вдало заміж вийшла, доню.
– Мамо, ну що ти починаєш?
– Та я ще не починала. Я ж думала, що тобі перейде, але бачу, що ти ще й осліпла.
– Мамо, ми одружені, прийми це.
– Добре. Добре. Будь ласка, переїжджайте до нас, я не можу на це дивитися!
Що цій жінці так не подобалося, не зрозуміло: стіни, вікна, двері. Можливо, синя фарба на стінах кухні чи ванної, чи запах затхлих меблів, чи дерев’яні вікна. Молодята не звертали на це уваги, бо для них цінним було інше. Але!
– Іринко, ти бачила Марту? – щебетала Ліля, найкраща подружка, – Я була у них в гостях, там такий ремонт: така ванна велика, що я хочу там оселитися, бо то така, як ваша квартира.
– Іринко, ви кудись поїдете цього літа? Бо Світланка такі фотки виставляла з Єгипту.
– Іринко, ти б бачила, яку куртку мені купив Ігор – останній писк моди!
– Іринко, ти знаєш якусь гарну взуттєву майстерню, бо мені треба замш почистити, а ти свої капці он як гарно зберігаєш, як новенькі.
І почалося. Почалася проглядати і нелюба синя фарба, і старі меблі, і мала ванна. Захотілося позичити гроші в батьків на відпочинок, потім не віддати вчасно, потім нагадування поза очі, потім сварка. Накрутилося, наплелося і на образилося, і вже ці двоє людей рвуть весільний подарунок онукам.
– Не пхай до мене свої холодні ноги!
– А ти не тулися!
– А ти тягни на себе!
– А ти не рви – не ти купляла!
– А, так? То подавися!
Переможець змагання отримав ковдру, але так само «радий», як і той, що програв.
– Накривайся, бо ще змерзнеш.
– Сам накривайся. Не треба мені твого нічого!
– Накривайся, потім знову соплі рікою тектимуть.
– І хай.
– Ще мене заразиш.
– Ще краще.
– Бери!
– Не хочу. Не накривай.
– Все. Перестань і заспокойся.
– Не хочу.
Ковдра ціла, ці двоє також зберуться докупи. Ще трохи покомосяться і на ранок прокинуться притуленими, бо ті дерев’яні вікна таки пропускають холод. Хоч якась з них користь.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
