Сто разів собі говорила, що не буду слухати маму і не буду таскати такі сумки. Але вона все своєї:
– Скільки там того від зупинки пройти? Я в твої роки не такі сумки таскала і нічого. За один раз тобі нічого не буде!
Як на лихо, мого чоловіка не було вдома і мені прийшлося це все тягти на собі.
А біля під’їзду просто гурба чоловіків, щось говорять в прохолодний літній вечір, сміються…
І хоч би один підійшов до мене і допоміг – просто ігнорують, наче то десь з космосу дитина хниче на руці у матері, яка вже ледве ногами перебирає.
Я з тими чоловіками навіть не привіталася, а вони, в свою чергу, ледь посунулися, щоб я пройшла до дверей.
Здавалося б, ситуація, як ситуація, не я перша і не я остання. Не хочеш таскати сумки – клич чоловіка або бери таксі – от єдиний висновок з цього всього. Як ні.
Виявилося, що мій випадок мало не зруйнував родину! Я й до тепер не знаю, чи там все добре, але.
Виходжу я через кілька днів в магазин, як мені наша сусідка каже, що молодята поверхом вище так посварилися, що чоловік поїхав жити до матері.
– То я Христі спитала, – каже сусідка, – де її чоловік, бо давно не бачу. А вона каже, що такий егоїст хай йде туди, щоб її очі не бачили.
І далі сусідка розповіла, що оця Христина з вікна побачила, як мама з дитиною і важкою сумкою йшла по дорозі. А її чоловік та інші бачили це, але ніхто не підійшов і не допоміг х сумками.
– Ви собі уявляєте, – каже Христина, – Вона йде і ледве ту сумку тягне, а вони ніби всі оглухли і осліпли! А мій Тарас теж! Я собі уявила, що то я йду з нашим сином, а мені ніхто й не допоможе. То в мене аж в ногах закололо! Як він до іншої жінки не має ніякого елементарного співчуття, то з часом і зі мною так буде! Він буде лежати на дивані, а я буду сумки таскати. Краще зараз все це припинити, ніж я маю потім отак віддуватися.
Я коли це почула, то одразу захотіла цю жінку обійняти, бо співчуття від іншої людини дуже дорого вартує.
Але сусідка не вгавала з новинами. Виявилося, що вона встигла переговорити ще й з Тарасом,не питайте як, вона така, що всюди пролізе, як їй треба.
А от версія Тараса вже була інша. Мовляв, вже тиждень говорив жінці, що у нього щось зі спиною, просив то масаж йому зробити, то натерти маззю. І вона, знаючи, що йому не можна піднімати важке, отакий виссала з пальця скандал.
– Ну бачив я ту жінку. І що? Несла собі сумки та й несла. Я що мав собі ще більше спину зірвати? То її чоловік не винен, що вона несе такі важкі сумки, а винен я? у Христина хоч крапля розуму є? якісь причинно-наслідкові зв’язки?
І, знаєте, я в Тарасових словах знайшла зерна правди – якщо мене мій чоловік не береже, якщо мене моя мама не береже, якщо я сама себе не бережу, то хто мені винен? Щ це за мода у мене до цих пір носити важкі сумки? Я чекаю за це медаль, як моя мама? Буду на старості казати – ви мені всі винні, бо я вас вигодувала на важких сумках, а ви мені ложку води подати не хочете!
Думаю, з цього приводу у вас теж думки різнитимуться, бо чи дійсно кожен сам має бути за себе. Чи таки варто допомагати іншим людям?
Фото Ярослава Романюка.
