Рік тому зі мною трапилася історія, яка кардинально змінила не тільки моє життя, але й погляди. Однак, тоді я й подумати не могла, що от так усе буде.
Можливо, то був святковий настрій, можливо, просто бажання допомогти, але коли моя подруга Оксана звернулася до мене за підтримкою, я не змогла відмовити.
Ситуація у неї склалась така, що хоч сядь і плач. Я з Оксаною дружила дуже давно, ми були кумами, тож я узялась їй допомагати.. Але що з цього вийшло? Розповім усе по порядку.
Оксана щойно розлучилася зі своїм чоловіком і опинилася в дуже скрутному становищі. Вона з семимісячним малюком залишилася без даху над головою, адже її колишній, незважаючи на все, виставив їх за двері.
На додачу до всього, Оксана вже давно була сиротою, тож звернутися за допомогою їй було нікуди.
— Катю, я навіть не знаю, як це сказати, — голос Оксани тремтів, коли вона вперше звернулася до мене. — У мене просто немає виходу.
— Оксано, що сталося? — я злякано перервала її. — Ти тільки скажи, що потрібно. Ми щось придумаємо.
— У мене навіть грошей на наступний місяць оренди немає, — зітхнула вона. — А малий. Я навіть уявити не можу, як це все пережити.
Слухаючи її, я зрозуміла, що не можу залишитися осторонь. Мене зачепила її ситуація, і я вирішила допомогти будь-що. Спершу я оплатила оренду її квартири на рік наперед.
Потім знайшла ясла для її маленького сина, а Оксану запросила працювати до нашої компанії. Вона була за освітою економісткою, хоч і без досвіду, але я вирішила взяти над неї шефство і навчити всьому, що знала сама.
— Оксано, ти впораєшся, — казала я їй, коли вона починала сумніватися. — Головне — не здавайся. Я поруч.
Зима та весна минули для нас дуже інтенсивно. Ми разом працювали, інколи навіть віддалено, що було дуже зручно для Оксани. З часом вона стала для мене майже як сестра. Я щиро вірила, що її життя зміниться на краще.
Проте все змінилося, коли у нашій компанії почалися скорочення. З 50 співробітників повинні були залишити лише двадцять. Це був дуже напружений час для всіх.
— Катю, як ти думаєш, хто залишиться? — питала мене одна з колег під час обіду. — Ніхто не знає чого чекати. Вже роботу шукати? Чи ще є надія. Ти ж точно будеш тут, з твоїм досвідом і тим скільки ти для цієї компанії зробила.
— Я не знаю, — відповідала я, бо й сама хвилювалася. Нам просто повідомили що буде от так за місяць наперед так і не оголосивши, кому час шукати іншої роботи.
Тільки Оксана виглядала спокійною. Її впевненість викликала в мене змішані почуття. А потім усе стало зрозуміло.
— Катю, уявляєш, — сказала мені одна з колег, — це Оксана запропонувала скорочення. Вона розробила план, як об’єднати кілька відділів і залишити мінімум людей.
— Не може бути, — не вірила я.
Але це була правда. Оксану підвищили, і саме вона вирішувала, хто залишиться у компанії. Як виявилося, у “новому” відділі для мене місця не знайшлося.
Коли мене звільняли, колишня керівниця сказала мені слова, які я запам’ятаю назавжди:
— Катю, послухай людину навчену гірким досвідом. Не допомагай людині, з якою плануєш продовжувати спілкуватися. Вона ніколи не пробачить тобі, що були в ситуації, коли потребували твоєї допомоги.
Після цього я знайшла роботу у зовсім іншій сфері, з нижчою зарплатою. Мені вистачає на життя, але інколи я думаю: а як би все склалося, якби я не допомогла Оксані?
Що ж до неї, вона повністю викреслила мене зі свого життя. Заблокувала мене у всіх соціальних мережах. таке враження, ніби мені наснилась наша дружба. Хоча, напевне, так і є.
Я їй нічого не казала і не намагалася з’ясовувати стосунки. Та й про що говорити з людиною, яка свідомо робила свій вибір, виношувала план і навіть не подумала про те, як буде тому, хто простягнув руку допомоги у найважчий час.
Чи жалкую я? Іноді так. Знаєте, я ж мала налагоджене життя, професію яку любила, дружній колектив який мене шанував. Такого знайти важко у нинішній час.
Часто думаю про Оксану. Цікаво, як вона дивиться на себе у дзеркало? Чи діймає її почуття провини? Як можна жити спокійно після такого вчинку?
Головна картинка ілюстративна.
