fbpx

Та де ж я думала, що він почує мою розмову з кумою, а він сплю-сплю, але все чую! Але з іншого боку – хіба я щось неправдиве сказала, що він тепер так губи копилить?

Життя мені з Миколою пішло так, як у всіх – діти і робота, а тепер, коли вже пенсія на носі, то вже все вилізло на що ти в житті очі закривала – і на лінь чоловікову, його звички, його поведінку. То в молодості щось поперечилися і він поїхав на заробітки, а ти вже думаєш, що треба пробачити, бо ж він там далеко, бозна що собі надумає.

– Будь мудріша, – ще мама додавала і так я ті суперечки не вирішувала, а в собі гасила.

Коли ж чоловік приїжджав, то теж треба було мовчати, бо ж привіз гроші і нічого, що ними сипле по генделику, головне, більшу частину забрати.

– Я заробив тобі грошей, а ти мені.., – отака його була відповідь на мої заперечення, будь-які, чи то від того, що я не маю в планах пельмені йому варити, чи до того, що треба мені помогти на городі.

Не доходило тоді до мене, що він не мені гроші привіз, а на свої діти і на своє житло, але тоді, як я заробляла в школі копійки, а він дійсно привозив грошву за три місяці, то треба було й змовчати.

Дітей ми вивчили і заміж видали, кажуть, що тепер час і для себе жити, бо й чоловік вдома всівся, адже вже й вік і сил немає так працювати.

І тут повилазило з мого чоловіка таке, що й глянути на нього не хочу. Тільки б заглядав до баняків та на порозі тьмив, але нема мені помогти з господаркою, бо то не його робота.

Минув так рік і другий, а мене вже то так допікає, що я передати не можу. А найголовніше – запас грошей його вже закінчується.

І ось в неділю й сталася та розмова з кумою. Микола розімлів після пирогів та пішов прилягти в сусідню кімнату, а ми собі з кумою сіли на кухні і так собі говоримо.

– То ти бачила Івана?, – питає мене кума, – До батьків приїхав, вже рік як живе, таке враження, що й завжди тут жив і не змінився за ввесь цей час.

– І не кажи, – підтакую я, – колись мене додому підводив пару разів за молодості. Якби тоді не пішов служити, то я б де за Миколу заміж виходила. А тепер дивися яка між ними різниця: той міцний, високий, пахне від нього завжди гарно і приємне скаже і сумку піднесе… А як гляне на мене, то мені аж ноги терпнуть.

– То ви ходили, ааа, пригадую, – каже кума, – То лишай свого лежебока і йди до нього. Жінки він точно не має, бо яка б його відпустила?

– Та як? А діти? Хата?

– Що діти? Забули й дорогу до вас, а жити будеш в нього, нічим його хата не гірша за твою. Он шифер побитий як стояв, так і стоїть, а твій тільки пильнує, коли Маруся магазин відкриє.

Та довго ми ще Івана обговорювали, який він гарний та як тримається попри вік, та де працює і коли в місто їздить на своїй машині. Дійшли до того, що таки за першої нагоди треба Івана брати в обороти.

І отак кума пішла, а з хати суне Микола, весь червоний, очі бігають.

– А що то я таке чую від рідної жінки? То я на тебе все життя працював, а тепер вже мене на бік?

– Так, працював, – вже не витримала я, – І на себе працював, і на своїх дітей. А тепер що ти робиш – нічого, ні біля господарки, ні на роботі тебе нема. все я та я, та й все життя так було, на мені трималося. А тепер ти будеш до мене в кишеню заглядати, бо у мене пенсія буде, а у тебе вже й купка змаліла. І замість того аби до жінки бути лагідним, ти отак себе ведеш?

Поки чоловік як шовковий – все зі мною робить, хати пильнує і роботу знайшов. Цікаво чи на довго його стане?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page