– Та краще хай зараз так сталося, ніж потім би ще гірше було, – твердо мовила вона. – Не тримайся за те, що розсипалося, бо тільки сама себе вимучиш.

Того суботнього дня в нашій хаті панував гармидер, а на вулиці вже зібралися сусіди, чекаючи на весільну процесію. Я раз у раз виходила з хати, дослухаючись, де гавкають собаки і де вже вони є, щоб вкотре поправити зачіску і поправити сукню.

Я уявляла, як ми зайдемо до хати, як сідаємо за стіл і починаємо нове життя, але ж ніхто не з’являвся. Нарешті в кінці вулиці показалися люди, та мій наречений Остап чомусь зупинився біля сусідського обійстя. Там якраз стояла молодша сусідська дівчина Христина, вона дивилася на процесію, спершись ліктями на хвіртку, і посміхалася. Коли Остап побачив її, він став як укопаний, підійшов до неї і вголос сказав, що вони вже прийшли. Я застигла посеред подвір’я, відчуваючи, як у грудях усе обривається, я не розуміла, що діється. Люди від нашої обори відійшли і пішли далі, а ми всі наче скамʼяніли на подвір’ї.

Пізно ввечері свати прийшли перепрошувати, але Остапа не було. Сказали, що син вперся, але вони нічого зробити не можуть.

Після того вечора я вже не могла вийти на вулицю без того, щоб не відчути чужих поглядів у спину. Я лежала вночі з відкритими очима, перебирала в голові наше кохання і не могла зрозуміти, як людина, якій я вірила, могла так легко перекреслити все за одну мить.

– Не плач, дитино, – сказала бабуся, кладучи свою теплу долоню мені на плече. – Не любив він тебе ніколи, раз так швидко іншу знайшов і пішов туди.

– Але як мені тепер тут жити, бабусю? – прошепотіла я, відчуваючи, як горло стискає тугий клубок. – Я ж кожен день її бачитиму.

– Та краще хай зараз так сталося, ніж потім би ще гірше було, – твердо мовила вона. – Не тримайся за те, що розсипалося, бо тільки сама себе вимучиш.

– Я не можу тут лишатися, – відповіла я, і в цьому рішенні вперше з’явилося відчуття звільнення поряд із гіркотою.

Я зібрала найнеобхідніше, попрощалася з рідними і виїхала у велике місто. Перші тижні були важко, я влаштувалася на завод, де доводилося багато стояти на ногах і виконувати складні завдання до пізнього вечора. Увечері я поверталася до гуртожитку, падала на ліжко і відчувала страшну порожнечу. Я дуже сумувала за домом, за рідним подвір’ям, за маминими руками, які завжди вміли заспокоїти і зробити все для мене без зайвих слів. Повернутися додому я не могла, бо не хотіла побачити Остапа.

Пройшло багато часу, я вже почувалася міською панною, сказала батькам де живу і вони приїздили до мене, привозили продукти. Але нічого не казали мені про Остапа і я була їм дуже за це вдячна.

Одного дня я йшла вулицею після зміни, замислившись про те, скільки ще грошей потрібно відкласти на орендоване житло, бо гуртожиток мені набрид. Раптом попереду я побачила знайоме обличчя – це був Остап.

Мене охопила миттєва паніка, і я різко повернула в інший бік, кинувшись навтьоки, щоб тільки не розмовляти з ним і не згадувати минуле. Та він побачив мене і швидко наздогнав біля перехрестя.

– Стій, зачекай! Не тікай від мене! – гукнув Остап, важко дихаючи, коли зупинився поруч.

– Остапе, відчепися, будь ласка, – сказала я, намагаючись стримати серцебиття і не дивитися на нього. – Я не хочу нічого чути.

– Поможи мені, благаю тебе! – він виглядав розгубленим і змученим. – Жінка в пологовому, гроші всі витратив, переночувати мені ніде зовсім.

– Чому я маю тобі допомагати? – я зупинилася, але всередині боролися злість, недовіра і звичне бажання не відмовляти людині в біді.

– Я потім поверну, чесне слово, тільки на кілька днів перебути! – наполягав він, дивлячись на мене благально.

Я дістала з гаманця купюри, віддала їх йому і попросила більше мене не турбувати, але всередині вже почала ворушитися тривога, що я знову поступилася власному спокою.

Я вже орендувала однокімнатну квартиру і тішилася спокоєм, як біля мого під’їзду з’явилася сусідка Христина.

Вона стояла біля дверей і просила пустити її хоча б на ніч, бо дитина хворіє, а їй нікуди йти.

– Мама твоя дала адресу, у нас зовсім немає грошей, а ліки зараз дорогі, – жебоніла вона.

Я плакала від безсилля у себе на кухні, бо відчувала, що мене просто використовують, а люди поводяться нагло й безцеремонно. Мені було соромно за власну м’якість і водночас ніяково відмовити, коли мова йшла про хвору дитину.

– Добре, заходьте, але це востаннє, – сказала я, хоча вже сама не вірила власним словам.

Згодом у моїй кімнаті почали ночувати і Христина, і Остап. Вони приходили пізно, займали місце, а я сиділа на краю ліжка і лютилася на себе за те, що знову не можу сказати тверде “ні”. Мене роздирала лють на власну безхребетність і образу на те, що люди не розуміють як мені незручно і важко.

Кожен ранок я прокидалася на кухні на підлозі втомленою. У думках я постійно сварила себе за те, що дозволила чужим проблемам повністю заповнити моє життя.

– Я прийшов чайник поставити, – шаркав ногами Остап.

– Ми ж домовлялися, що ви будете шукати своє житло.

– Та шукаємо, шукаємо, не все одразу, – відмахнулася Христина, поправляючи кофту. – Тут хоч дах над головою є, поки дитина не окріпне.

– Я не можу вічно всіх утримувати й поступатися своїм спокоєм, – сказала я голосно, і в голосі прорвалася накопичена за тижні злість.

Згодом я прийняла рішення поїхати ще далі – за кордон. Сказала господині, що більше платити не буду і поїхала, думала, що там мене вже точно вони не знайдуть.

Переїзд дався нелегко, але поступово я почала звикати до нового ритму, нових вулиць і людей, які не знали мого минулого. Я познайомилася з чудовим чоловіком, добрим і відданим, у нас двоє діток і власний великий будинок.

Та якось недавно я вийшла у справах і побачила знайому постать – це була Христина. Вона стояла з дітьми неподалік зупинки, розгублено озираючись навколо, з невеликими сумками біля ніг. У мене всередині одразу похололо, а потім піднялася хвиля розгубленості й внутрішнього опору. Я підійшла ближче, відчуваючи, як знову оживають старі спогади.

– Христино? Що ти тут робиш з дітьми? – запитала я, зупинившись за кілька кроків.

– Приїхали сюди, бо більше нікуди було податися, – тихо сказала вона, опустивши погляд на дітей. – Нам зараз дуже потрібна допомога, хоч на перший час.

– А де ж Остап? Чому ви самі? – спитала я, відчуваючи, як всередині все стискається від передчуття нових клопотів.

– Розійшлися ми, я сама з дітьми тягну все, – відповіла вона, і в її голосі прозвучала втома. – Поможи нам, будь ласка, нам ні до кого тут звернутися.

Я стояла перед нею, дивилася на дітей, і відчувала, як усередині знову борються злість, старі образи і моя стара звичка не відмовляти. Я показала їй куди звернутися і помогла з перекладом. На цьому просто пішла, але я чітко розумію, що вона не відчепиться. І як мені бути?

You cannot copy content of this page