Давно між нами була любов, а тепер я просто ввічливо кивнула, адже я давно вдома не була і рада кожному знайомому обличчі, аж тут вона скривилася і до нього:
– Ходи додому, нема чого тут сидіти.
А мені й пів слова, хоч я їй кивнула… Саме тоді мені в грудях і запекло. Наче згадала ті часи, коли Михайло винувато ховав очі і казав, що не знає, як так сталося, що Марина при надії від нього.
Ми зустрічалися ще зі школи, я вступила в інститут, а Михайло пішов в училище. Я приїжджала двічі на місяць і на крилах летіла на побачення до нього. Здавалося, що там тих кілька років і ми відгуляємо весілля. Всі нас сприймали за пару заручену.
Як між нами Марина влізла – одному Богу відомо. Я поїхала на практику на місяць, а приїхала, то вже Михайло й казав, що так сталося.
Відгуляли вони весілля, а я поїхала з села. Вийшла заміж за першого-ліпшого, бо вже не могла слухати мамині причитання:
– Та знайди когось, втри йому носа, покажи, що ти маєш гарного чоловіка!
От і вибирала такого, щоб був гарний, дуже гарний. Але на такого гарного чоловіка жінки й заглядаються, не прожила й десяти років, як пішов Толик геть, а я залишилася з двома дітьми на орендованій квартирі з мізерною зарплатою.
Вирішила поїхати за кордон, бо точно не вижила б.
І отак за кордоном й прожила ці роки, вірніше, відкладала життя, думала, ще трохи, ще чуть-чуть, ще тисяча і їду додому.
Отак п’ятдесят минуло і я зустріла цю дату не з рідними, а дівчатами на роботі. Було гарно, вони й торт мені купили і в ресторані ми посиділи, вийшли гарні фото, але це ж були не рідні люди. і так мене додому потягнуло, що я вже не хотіла ні заробітку, ні почекати.
Дітей відвідала, а далі поїхала до батьків і не впізнала їх – за який час вони так постаріли? Як уявила, що могла не встигнути, то аж мені в грудях закололо.
– Тату, мамо, я вже нікуди не поїду, так що буду жити з вами.
– І слава Богу, дитино, бо ми вже думали, що тебе не діждемо додому.
Ось так я знову знайомлюся з рідним селом, кожна мені стежка мила, кожна вулиця і дерево – дороге.
Зайшла в магазин і побачила Михайла з Мариною, от і кивнула та отаке у відповідь отримала. Нахлинули спогади, адже ми тоді любилися, коли гроші й ціни не мали. Він не дивився, що я сукенку позичала в подруги, а босоніжки мої трималися на цвяшках, які тато забивав. Та й зі статків у нього був лише велосипед…
Ввечері мені не спалося і я вийшла на вулицю, за все літо так на небо й не надивилася, все б раніше лягти спати, бо ж кожен десь якась робота важка. А тут сіла на лавку і сиджу.
– Зорі рахуєш, – почула Михайлів голос.
– Так, – тільки й змогла промовити.
Він зайшов на подвір’я і сів біля мене. Ми обоє мовчали.
На наступний день Михайло прийшов до мене з сумкою:
– Скільки того життя, хочу з тобою його прожити.
– А як же Марина? Діти?
– Вже великі. Як потрібна буде поміч, то й поможу, але вже з мене досить.
Отак і живемо, розписалися, я вчителюю на групі продовженого дня в селі, він – тракторист, кожен день для нас чудовий. Я дякую Марині за таке щастя в зрілості, бо не знаю, як би ми жили в юності, а тепер справді вміємо цінувати один одного.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
