«Та що ви так руки заламуєте? Та затопила я вас лише трішечки, он злегка шпалерка відклеїлася, то я вам заплачу за клей», – казала мені сусідка, наче й правду казала, але як я в свої роки та туди полізу клеїти?

«Доньку попросите, а мені теж ніколи, я вам гроші даю», – відмахнулася сусідка і пішла.

Як же я не хотіла телефонувати до доньки, хоч жила вона недалеко, можна й пішки прийти. Ні, вона прийде, але як почне свою звичну пісню, то й нічого не хочеться. Якщо вас хоч раз картали за любов, то ви мене зрозумієте.

– Що, знову моя допомога потрібна? А де твій син коханий, чому йому не телефонуєш?, – почне донька.

Я мовчатиму, як їй пояснити, що я не мала коли її любити?

Мені було дев’ятнадцять, коли вона з’явилася на світ, я в невістках, роботи ціла купа біля дому, ніхто й не давав більше часу аби ти з дитиною побула, тому три місяці минуло, а я вже на фермі працюю і бідони, і сіно, і корм – все на мої руки. Прийду додому, а там теж треба все переробити, чоловік мій подався на схід аби в шахті заробити грошей, щоб хату побудувати. Сам бачив, що з батьками жити не можемо.

Після чергової лекції від свекрухи, яка їй лінива невістка далася, я зібрала речі і подалася в місто. Дитину в ясла, сама на завод, хоч важко, але знала, що прийду до хати і приляжу хоч на кілька хвилин.

Василь вернувся до мене в місто і ми стали працювати обоє на заводі, потім нам дали кімнату в гуртожитку, де всюди треба було займати чергу – щоб зварити, випрати, помитися…

Мені життя в тих чергах і пройшло, не зогледілася, як донька виросла і за коли? Не читала я їй казочок, не бавилася, не мала коли.

А вже як ми квартиру отримали, то геть нам по-іншому життя пішло, вже своє, вже все під боком, можна й про другу дитину подумати.

Отак на світ Ігорчик, то я тоді вперше зрозуміла, що таке любити всім серцем. а далі й почула від доньки ті слова:

– Ти його більше любиш, ніж мене! Чому ти йому купила те, чому ти йому дала се…

Мені приходилося оглядатися навколо чи не бачить донька, щоб поцілувати сина, щоб обійняти його, міцно притулити до себе. Як тільки вона бачила, то одразу сипала докорами і не слухала, що він маленький.

– Ти мені цього не робила!

– Життя було таке!

– Слухати не хочу!

Вона пішла вчитися в училище, а син пішов у перший клас, хоч так я могла дитині дати більше тепла, без Віриних пильних очей.

Далі син виріс, оженився і переїхав жити за кордон. Ми з чоловіком зістарілися і в нашій маленькій хрущовці все почало ламатися і затікати. До кого ми мали звертатися з нашою пенсією – звичайно, що до доньки, а вона й каже:

– Та скільки можна мене турбувати? Все віддали Ігорчикові, а як що, то до мене?

– Та ти нашу квартиру отримаєш, – кажемо ми їй.

– Що вона вартує? Я вже в неї стільки вклала за ці роки з вашими поломками, що вже могла нову купити! Теж мені, віддячите.

І так з усім – чи продукти попросиш купити, тієї ж картоплі сітку чи цибулі, як вона каже:

– Я маю з роботи відпрошуватися аби вам це привезти, нащо мені того клопоту?

І діти її такі самі, не мають до нас прихильності, бо ми їх і не няньчили, вона більше їздили до батьків чоловіка, а там люди заможні, от і туди краще їхати. А ми що можемо дати?

Що я їй не казала, що люблю її, але вона все за своє:

– Я в житті від вас нічого доброго не бачила і таку дещицю любові, що ви мали мені дати і то не мала!

Я не знаю, як мені бути, бо так мало лишилося, а в мирі віку дожити нема як.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page