fbpx
Історії з життя
«Та що ж таке? Другий раз за день. Так, мам! Що знову?”. Я обернулася. Жінка однією рукою намагалася закрити сумку, другою трималася за поручень в маршрутці, а телефон притискала до вуха плечем. Їй явно було незручно розмовляти – це було видно, але все одно мене «різонув» по ​​серцю тон, яким вона відповіла мамі. І зовсім не тому, що захотілося засудити, а тому, що я впізнала себе

Сама була такою ж – не раз гарячково шукала в сумці телефон і також говорила:

«Так, мам, що знову?», – а потім злилася і чекала, коли закінчиться ця невчасна розмов. Знову мене запитують, чи тепло я одягнена, чи купила пігулки, які по телевізору рекламували (про них сказали, що вони просто чудодійні), чи пам’ятаю я, що онукові не варто пити кока-колу і їсти чіпси.

Я сама знаю, які препарати купити, і я знаю про шкоду чіпсів і газованої води.

Я давно доросла, а ці розмови з мамою перетворюють мене в безглузду школярку, і це дуже злить. Думала я так часто, поки одного разу на зупинці не побачила, як жінка, моя ровесниця, плаче, погладжуючи телефон.

Я подумала, що вона «побивається» так через зламаний телефон, та він начебто не з дорогих. Намагаючись бути тактовною, тихо запитала: «Вам чимось допомогти?»

Жінка підняла очі і, вибачившись, сказала, що задумалася і забула, що знаходиться на вулиці. А ще сказала, що їй вже ніхто не допоможе. “У вас щось трапилось?” – продовжувала я співчутливо, бо бачила – жінка явно переживала не через нісенітниці, і мені хотілося якось підтримати її. І вона розговорилася: «Мами вже місяць немає, а я все чекаю від неї дзвінка. Вона щодня о 8 ранку дзвонила, питала про якісь дурниці. Я, часом, ледь стримувалася, щоб не нагарчати, особливо у вихідні (хотілося виспатися, а вона…).

Раптом жінка знову заплакала. У мене стислося серце, а вона продовжувала:

«Я ж знала, що вона прокидається дуже рано, годині о п’ятій, і три години терпляче чекала, щоб зателефонувати мені, думала, про що запитати, щоб не розізлити мене. Я ж так дратувалася, що вона говорить про всяку нісенітницю! А їй просто потрібно було відчувати себе моєю мамою, як і раніше потрібною мені. Ну чому я цього раніше не розуміла? »

Тут і в мене очі намокли: «Господи, я ж теж колись не почую більше мамин голос, і багато-багато років мене ніхто не запитає про те, чи тепло я одягнена, не нагадає про шкідливість чіпсів та коли. Я більше не буду відчувати себе школяркою, я буду дорослою, настільки дорослою, що буду жити без мами. А як без неї ?!».

Мороз пробіг по спині такий, що аж зуби скрипнули. Я тремтячими руками насилу знайшла в сумці телефон, набрала номер:

«Привіт, Мамусю…» У голосі матусі прозвучала тривога: «Так, доню! Щось трапилося? Ти що плачеш?».

Ну як вона це відчуває? Я ж так старалася здаватися веселою. Похапцем сказавши, що все добре, запитала, як називаються таблетки, про які напередодні вона говорила, мовляв, забула, вилетіло з голови. Мама з готовністю повторила, а я, подякувавши, попросила її дзвонити частіше, а ввечері пообіцяла сама їй зателефонувати.

Жінка на зупинці подивилася на мене якось особливо тепло:

«Ви розумниця, а я ось… Завтра піду в храм. Там є улюблена мамина ікона. Коли я стою біля неї, чую маму».

І ось сьогодні ця розмова в маршрутці. Ні, дорога моя попутнице, ваша мама не хоче «виносити» вам мозок.

Вона і так дуже боїться вас зайвий раз потривожити, і їй зовсім не хочеться дзвонити через дрібниці, і сама того не відаючи, вона намагається знайти хоч якісь «важливі» причини для дзвінка – як може, як уміє, як виходить. Тому в її голосі стільки тривоги. Вона дуже старається показати вам, що не просто так дзвонить – у справі. Стала б вона просто так дзвонити?!

Так вона самотня і хапається за розмову з вами, як за ниточку, яка утримує її на землі! Дорогі дорослі діти, не поспішайте дорослішати остаточно! Нехай ваші батьки ще довго-довго будуть поруч з вами. А для цього їм, часом, всього-то й треба відчути, що вони як і раніше дуже потрібні своїм дітям.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page