Та я б сприйняла всю цю ситуацію зовсім інакше, якби Марина вибачилась, чи хоч якось відреагувала. А то стоїть, кліпає очима, усміхається і каже так спокійно: “Вони ж просто грались. Навіщо ти так реагуєш? Де їм зрозуміти, що то таке?”.
Я тоді від обурення слів не могла добрати, а мама із батьком і собі за сестрою: “Вони ж ні в чому не винні, нічого не розуміли”. Ще й на мене так дивились, ніби то я шкоду зробила, а не племінники мої.
Але про все із самого початку. Того дня я повернулася додому вперше за кілька років. Як би сильно я не сумувала за родиною, обставини постійно заважали мені приїхати.
Робота, життя у Франції, невпинний ритм великого міста — усе це віддаляло мене від найрідніших. Тому, коли нарешті вдалося вирватися, я відчувала себе на сьомому небі від щастя.
Удома зібрались усі мої найрідніші. Батьки, сестра, племінники — усі були дуже раді моєму приїзду, і я раділа нашій зустрічі, адже не бачились так довго.
Скажу одразу, що я студентка, але підробляю. Самі розумієте, що батьки не могли забезпечувати мене, тож я мусила вчитись виживати у чужій країні. Навчалась, підробляла. Гроші для мене мають ціну і я вмію їх рахувати і берегти.
Тож коли їду додому, завжди намагаюся привезти з собою щось особливе, щоб потішити родину. Цього разу це був сир для батька і дорогий крем для обличчя – матері.
Я вибирала подарунки дуже довго, бо хотіла, щоб батьки відкрили для себе щось нове, щось, що дозволить їм хоча б на мить відчути ту атмосферу, в якій я живу. Цей був мій маленький подарунком для них, знак уваги і вдячності.
Коли я приїхала, будинок був наповнений гамором. Діти бігали, батьки готували вечерю, а сестра допомагала з усіма організаційними справами. Всі радо мене вітали, і я відчувала себе по-справжньому вдома.
— Що це ти нам привезла? — запитала мама, побачивши пакунок.
— Сир, мамо, справжній французький сир. А ще крем для тебе. Кажуть таким лиш королева і користується. Пів року на все це гроші збирала.
Я поставила пакунок на стіл, а сама пішла у душ, щоб освіжитися після довгої дороги. Мені хотілося скоріше розпочати вечір у колі родини, обговорити новини, послухати, як живуть батьки та сестра.
Коли я повернулася на кухню, побачене вразило мене до глибини душі. Пакунку із гостинцями не було. Я зазирнула в холодильник, пішла до столу, а коли вирішила запитати у мами, то побачила племінницю, яка старанно намазувала дорогезний крем на хліб.
— Буде бутерброд, – сказала вона ковтаючи буку “р”.
Від сиру лиш упаковка залишилась. Мій племінник сидів поруч і жував делікатес так, ніби то була булка якась. Відкушував прямо з куска.
Чесно, я заплакала. Я вклала у той подарунок так багато сил, часу. економії. Я обмежувала себе, аби привезти батькам гостинців, а тут таке.
Сестра побачивши ту картину, замість нормальної реакції розсміялась:
— Сподіваюсь ти брата тими бутербродами не годувала? Ох і шкоди ви малі. І коли то ви все встигли?
Я тут хлипаю, а вона сміється. Ну так, то ж не її 700 євро от так просто викинули. Їй є чого веселитись.
— Оце і вся твоя реакція? – запитую, – Ти хоч розумієш, що тут відбулось?
— Вибач, сестро, – каже мені вона все ще посміхаючись, – вони не знали… Вони побачили сир, відчули запах і просто захотіли спробувати. А Полінка полюбляє готувати із мамою, та й баночка така гарна. Вона баче що на стіл накривають от і вирішила, що то для столу. Правда Полюшка? Ти ж моя господинька. А чому не запитала? Сюрприз хотіла зробити? Дякую. помічнице моя, але наступного разу запитуй.
Але для мене це було недостатнім виправданням. Я так старалася, думала, як зробити батькам приємно, і все це зникло в одну мить.
Коли батьки дізнались що трапилось, також посміялись. Звісно. попросили в мене вибачення. але сказали, що я ніби як уже подарувала подарунок, тому можу не хвилюватись, вони вдячні. А от що із тими речами сталось потім, мене ніби як не обходить.
Я стояла і хлипала, а вони всі дивились на мене так, ніби моя реакція якась надприродна. от ніби на друзки чашку за сорок гривень. а не подарунок на 700 євро.
У наступні дні атмосфера була напруженою. Я намагалася не показувати свого розчарування, але мені це не дуже вдавалося. Я уникала спілкування з сестрою, бо не хотіла сказати зайвого, що могло б погіршити ситуацію.
Батьки теж виглядали засмученими. Вони намагалися розрядити обстановку, але це було складно. Якщо чесно, я образилась на всіх. На їхню реакцію, на те, як вони сприйняли все що сталось.
— Доню, так не можна реагувати. – каже мені мама, – Ну правда, все що відбулось – прикрість, не більше. Але через це точно не варто от так поводитись.
Мені аж зле стало. Тобто це я не права? Я не повинна так реагувати?
От скажіть, ви б як віднеслись до всього, що трапилось? Посміялись, забули? Після того, як вклали стільки зусиль у те, що перетворилось на непотріб за якусь мить?
От я скажіть, то я не права?
Головна картинка ілюстративна.
