Я працюю в нашому офісі вже багато років. Переважно приходжу, коли можу, бо маю гнучкий графік. Зрозуміло, молодь на таку зарплату йти не хоче, а я, людина літня, лишилася — і, мабуть, тому мені дозволяють іноді піти додому перед обідом, а з’явитися лише наступного ранку. Начальство не заперечує — я ж свого часу чимало трудилася для цієї компанії.
Ось днями повернулася з відпустки, і колега підійшла до мене побалакати. Я була не проти: чомусь сталося так, що на душі лежав цілий клубок образ та невдоволення.
Мушу зізнатися: мене гризе те, що бачусь із трьома онуками всього раз на рік. Проблема, як я переконана, в невістці, яка не хоче їх до мене привозити.
— Чому так рідко бачитесь? — поцікавилася колега.
— Бо невістка мене недолюблює. Дітей у світ привела, а мій син тепер менше грошей мені переказує. Звісно я прошу додаткових коштів, але де, невістка не дозволяє і копійки більше виділити. От і не дозволяє мені з онуками бачитись часто. Бачте, син не повинен мені половину зарплатні переказувати. — пояснила я.
Колега явно здивувалася:
— Як це — «половину»? Хіба він не має дбати про дружину та дітей?
Я тільки зітхнула:
— Та ж я двадцять років у нього вкладала! Поки був малий, платила за всі його секції, гуртки. В інститут допомогла вступити, а потім влаштувала його на нормальну роботу. Тепер, коли він став на ноги, має повернути, що я в нього інвестувала. Я не мала життя нормального, бо все в нього вкладала. Хіба я не маю права на вдячність?
Колега знову:
— Тобто ви вважаєте, що син вам «винен» гроші?
Що тут не зрозумілого? Звісно, що винен, і я не приховувала свого роздратування:
— Аякже! Хто ж мені ще компенсує всі витрати? Я його сама ростила, без батька! От хай і повертає: я маю право на гідне життя, на нові туфлі, на відпочинок, на подорожі. Я всього цього не мала у найкращі свої роки, розумієш? Могла мати, але не мала, бо все віддавала на його розвиток, на його добробут. А онуками нехай займається невістка.
Колега почала мені щось доводити, мовляв, онуки ще маленькі, їм теж потрібна підтримка. Що якщо і в невістки такі самі вимоги батьки ставлять? Хто тоді дітей утримуватиме?
Я на це відмахнулася. Не хочу й слухати. Для мене головне — аби син не забував, скільки я в нього вклала. Це не смішки, це роки мого життя, здоров’я, сил і грошей. Я ж не вимагаю чогось надзвичайного, тільки те, що заслужила.
Та й якщо я змогла без підтримки ззовні виростити такого прекрасного сина, то що заважає те ж зробити моїй невістці? так, дітей двоє. але ж і вона не сама, має чоловіка і аж половину його зарплати. Хіба моя логіка не зрозуміла?
Колега спробувала мене переконати, що молоді батьки теж повинні думати про майбутнє своїх дітей, але, чесно кажучи, мене це не дуже хвилює.
Поки я ростила сина, думала лише про нього. Нехай тепер і він про мене потурбується. А невістка? Ну, вона працює, от і хай забезпечує тих дітей.
Зрештою, ми з колегою розійшлися кожна зі своїми поглядами. Вона пішла до свого столу, а я лишилася зі думками і печалями. Що поробиш — у кожного своя правда.
Я й досі вважаю, що діти зобов’язані допомагати батькам, особливо коли ті вже старші й не можуть заробляти, як колись. Я не проти онуків, але, відверто кажучи, у мене зараз фінансове становище не дуже, а пенсії на все не вистачає.
Певно, саме тому я так образилася на сина: він для мене завжди був сенсом життя, то нехай тепер пам’ятає, що у нього є матір і що він не звід доброго дива, від трудів моїх має нинішній рівень життя.
Та що б там хто не казав, я знаю, що правильно чинила, коли ростила й виховувала його одна. Тому всі мої вимоги, на мою думку, справедливі.
Ну от скажіть мені, хіба мене так важко зрозуміти? Коли вклав так багато у свою дитину. Хіба не маєш права очікувати вдячності у відповідь.
Ну от скажіть мені мами, я не права?
Головна картинка ілюстративна.
