anna
— Олено Михайлівно, — почав Андрій Володимирович, відсуваючи мій щоденник краєм долоні так, ніби це була якась зайва річ на його бездоганному столі, — ваша епоха в нашій
— Романе, — промовила я спокійно, тримаючи в руці його телефон, екран якого ще ледь мерехтів після щойно завершеного дзвінка, — твоя мама щойно зателефонувала. Вона хвилюється, чи
— Дмитре, ти справді думаєш, що я спокійно прийму те, що ти без мого відома переоформив мій відпочинок на свою маму? — голос Наталії лунав тихо, але в
— Сергійку, — тихо промовила Наталія, стоячи посередині кухні з розпатланим волоссям і розмазаним макіяжем, — ти не маєш права викидати мої речі в смітник. Це мої покупки,
— Де коробки з плиткою? — голос Світлани пролунав у порожньому коридорі квартири, ніби луна в старому колодязі, хоча вона стояла посередині, дивлячись на порожнє місце біля стіни.
— Олено, ти мене чуєш? — увійшов до вітальні Андрій, витираючи руки кухонним рушником. — Що застигла біля вікна? Премію перерахували? Я повільно обернулася, все ще тримаючи телефон
— Галино Миколаївно, що тут коїться? — запитала я, зупинившись на порозі власної квартири, де двоє незнайомих чоловіків у робочих комбінезонах уже встигли зняти половину покриття в передпокої.
— Ірино, ми просто розмовляли, — почула я голос Тетяни, коли тихо відчинила двері до вітальні. — Збирай свої речі, Тетяно. Зараз же, — відповіла я спокійно, але
Ще годину тому я стояла на кухні нашої квартири в одному зі спальних районів великого міста, механічно нарізала овочі для традиційного святкового салату й дивилася крізь вікно на
— Олено, я саме збирався сьогодні ввечері все тобі пояснити, — промовив він, намагаючись звучати буденно, як завжди, коли говорив про дрібниці на кшталт покупки хліба чи вибору