anna

— Я ростила тебе не для того, щоб ти знайшла до пари собі водія! — Голос матері був на межі, але вона тримала його у рамках, аби не

— Дмитре, ти подивись на себе! Ти цілу годину витратив на те, щоб збирати конструктор із чужою дитиною! Хіба ти не розумієш, що твій час, твої емоції, твої

— Я не розумію, чому ти мені телефонуєш у робочий час. Я зараз на важливій відеоконференції. Це справді не може зачекати до вечора? — Голос мого сина, Артема,

— Слухай, Дарино, скажи мені чесно, — Світлана опустила свій дорогий шкіряний клатч на стіл і обвела нашу вітальню презирливим поглядом, — ця квартира, ну, в її нинішньому

— Я не розумію, про що ви говорите. Ви хочете відсудити половину майна у вашого зятя, батька ваших онуків, який ледь тримається на ногах після втрати? — Я

— Як це “відіслала”? Ти серйозно? А вона що? — Я не могла стримати ледь помітної, але такої приємної хвилі задоволення. Я сиділа у нашій затишній, тихій орендованій

— І я їй сказала: «Оксано, навесні, як тільки Софійка піде в садок, ти виходиш! Пів дня, щоб і Павлика зі школи встигати забрати. Я домовилася, вони тебе

— Олено, ну ти ж бачиш моє становище! Я сама, з дитиною. Тобі ці кошти куди? Ну, ти ж не мати-одиначка. Ти можеш собі дозволити почекати, — голос

— Соломіє, ти не могла б просто залишити цю тему? Це наш сімейний вечір, — Олексій спробував втрутитися, його голос був спокійний, але з ледь помітним тремтінням. Ми

— Софіє, ну скільки можна? Ти знову починаєш цю розмову? — Голос Артема звучав роздратовано, але я відчувала в ньому і нотки розгубленості. Він сидів на дивані, переглядаючи