anna

— Мамо, ти уявляєш, Олена мене вигнала! — Сашко увірвався до моєї квартири, кинувши на підлогу потерту спортивну сумку. Його голос тремтів від обурення, а очі блищали образою.

— Олено, нам треба серйозно поговорити. Голос Тараса, зазвичай м’який і з легкою ноткою гумору, цього разу звучав сухо, як тріск гілки під ногами. Я відірвалася від ноутбука,

— Ти що, серйозно? — голос Олега тремтів від обурення, коли він увірвався до нашої маленької кухні. Його очі горіли, але цього разу не від захвату, а від

— Ти що, справді їх вигнала? — голос матері тремтів від обурення, ледь стримуваного, наче вона намагалася втримати ураган у склянці. — Це ж моя рідня, Олено! Як

— Ти просто не хочеш, щоб я вирвався з цього болота! Тобі подобається, що я сиджу в своєму офісі з дев’ятої до шостої, перекладаю папірці й приношу додому

— Ти серйозно, Олено? — голос Богдана тремтів від ледве стримуваного обурення. Він стояв посеред нашої тісної кухні, тримаючи в руці телефон, екран якого світився повідомленнями. — Ти

— Ти справді думаєш, що раз ти моя дружина, то можеш ображати мою матір і сестру? — голос Олексія гримів, як грім перед бурею, заповнюючи нашу маленьку кухню.

— Мама завтра переїжджає до нас, — заявив Роман, з апетитом наминаючи шматок запеченої риби. Його тон був буденним, наче він повідомляв про розклад автобусів чи погоду на

«Я не розумію твого обурення, Зоряно. Це ж твій брат! Він мусить мати усі необхідні умови для навчання», – голос мами дзвенів у слухавці, повний незворушної впевненості. Я

Я зайшла на кухню, де мама схилилася над старою коробкою. Її обличчя було біле, а руки тремтіли. — Мамо, ти щось шукаєш? — запитала я, відчуваючи, як у