anna

— Мамо, ти серйозно? Квартиру братові віддати? А ми з сином куди? — голос мій тремтів, як осінній лист. — Та не переживай, щось придумаєш, — вона навіть

— Ти уявляєш, що вона мені запропонувала? — мій голос тремтів від обурення, коли я дивилася на Олега, шукаючи в його очах хоч краплю розуміння. — Що цього

— Соломіє, ти кинула університет заради нього, а тепер він чекає від мене 20 тисяч гривень на ваше нове житло! — я ледве стримую сльози, дивлячись на дочку.

— Мені потрібно усього 50 000 тисяч, говорив Тарас упевнено. – Так, гроші чималі, я розумію, але повір – це крапля в морі. Я додав значно більше. Головне:

— Олеже, ти ж обіцяв, що залишиш нам із дітьми квартиру, а тепер вимагаєш продати її й віддати тобі 50% — це ж два мільйони гривень! — я

—  Ольго, скільки можна тягнути все на собі? Я з двома роботами ледве справляюся, а ти чекаєш, поки Борис із моря 5000 гривень пришле? Я стояла на порозі

Мама зателефонувала, як завжди, без попередження. Її голос у слухавці звучав так, ніби я досі п’ятнадцятирічна дівчинка, а не тридцятирічна жінка, що живе своїм життям. – Що за

— Ох, мамо, ну навіщо такий дорогий торт. Скільки ви віддали: 2000 гривень? — я поставила коробку на стіл, обережно розпаковуючи, адже наші сімейні фінанси вже давно тріщали

Я стояла біля дверей своєї квартири, міцно тримаючи валізу. Повернулася з заробітків на три тижні раніше, щоб здивувати чоловіка Олега. Але його збентежений вигляд у дверному отворі змусив

— Ти куди зібрався так рано, Романе? — гукнула сусідка тітка Оля, коли я зачиняв двері квартири. — Та просто прогулятися, травень же надворі, гріх вдома сидіти! —