anna

Кажуть, що ми всі родом із дитинства. Але моє дитинство не пахло мандаринами чи дорогою парфумерією. Воно пахло дешевим пральним милом, сирістю під’їзду та порожнечею в животі, яку

– Сюрприз! – радісно вигукнула Світлана, вибігаючи назустріч мені в легкій літній сукні, а за її плечима стояла моя мама з широкою усмішкою на обличчі. – Дмитрику, ти

– О, ну що ж це таке, га? Придбаю нові там на місці. Слухай, допоможи мені, будь ласка, зібрати валізу, бо я знову все покидатиму абияк, – відповів

— Ти зобов’язана негайно передати свою частку в помешканні на Марію! — рішуче вимовила Тетяна Петрівна, простягаючи мені той паперовий бланк, ніби це була найзвичайніша річ на світі.

— Де ти був? — запитала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі, коли двері спальні прочинилися, і він з’явився на порозі, зім’ятий і розгублений. — Анно, це не

— І що тепер? — втрутилася свекруха. — Андрій залишиться без нічого? Я подивилася на неї так спокійно, що Галина Петрівна навіть трохи відсахнулася. — У сенсі «без

Я пам’ятаю той день, ніби він стався вчора. Було літо, сонце заливало вулиці Черкас золотавим світлом, а я, молода бухгалтерка в маленькій фірмі, поспішала на зустріч з подругами

— Ось і я прийшла! — голос Марії Іванівни пролунав з порогу, насичений штучним ентузіазмом, що межував з докором. — Ого, ти вже речі спакувала? Вирішила рушити в

— Ну, як вам не до вподоби моя присутність, то, може, влаштуємо вас у затишний пансіонат? — вирвалося в мене з роздратуванням, коли черговий раз ложка з кашею

— Ось, Ганно Іванівно, шановні гості, — почала я, тримаючи в руках келих з компотом, і раптом відчула, як щось усередині мене розривається, ніби довго напнута струна нарешті