anna

Оксана закрила ноутбук і масажувала скроні. Сьоме співбесіда за місяць. Сьоме ввічливе «ми вам обов’язково передзвонимо». Вона підвелася з-за столу у вітальні, підійшла до вікна і подивилася на

— Подивіться на це фото. Уважно подивіться. І тільки спробуйте сказати, що мені здалося. Марта говорила тихим, низьким голосом, від якого в її відділі завжди затихали суперечки, а

— Хліба наріж. І масла дістань, сухо йде. Картопля наче нормальна, а м’ясо ти пересмажила. Жорстке, як підошва. Олег відсунув тарілку, всім виглядом показуючи, що робить велике одолження,

— Ти справді думаєш, що я повірю в «термінове засідання» в суботу ввечері, Андрію? — Оксана стояла в дверях, схрестивши руки, і дивилася, як чоловік метушливо запихає в

Софія розливала каву по чашках, коли Роман кинув цю фразу. Просто так, між іншим, ніби говорив про вибір нових штор для вітальні чи про те, куди поїхати на

Анна сиділа на кухні й дивилася у вікно. За склом повільно темніло, у дворі вмикалися ліхтарі, а внизу на гойдалках гойдалися діти. Ця квартира була її — повністю,

Оксана завжди була тією дівчинкою, яка не потребувала гучних повчань чи суворих покарань. Вона росла тихою, як ранковий туман над Уманню, спокійною, мов вода в старому ставку біля

Оксана сиділа за кухонним столом, тримаючи в руках чашку з давно охололим чаєм. На екрані телефону миготіли повідомлення про перекази. Знову. Знову ці перекази. Декілька тисяч туди, кілька

Марта стояла біля вікна, дивлячись, як вечірнє сонце фарбує небо в теплі персикові та рожеві тони. За вікном шелестів вітер, ганяючи сухе листя по подвір’ю. Жовтень цього року

Оксана стояла біля вікна другого поверху і дивилася на ділянку, де робітники добивали останні дошки на терасі. Будинок їхньої мрії нарешті набув завершеного вигляду. Три роки планів, нескінченні