anna

— Мамо, ви взагалі розумієте, що ви накоїли? — голос зятя, Олега, тремтів не від радості, а від якогось дивного, холодного роздратування. — Хто  просив чіпати мої коробки

— Знову ти запізнилася, — голос Максима пролунав з кухні так холодно, що я мимоволі здригнулася, хоча розставляла іграшки у вітальні. — Вечеря вже майже охолола. Тобі не

— Мамо, ну ти ж бачиш, у нас тут кожен сантиметр розрахований, — син розвів руками, навіть не дивлячись мені у вічі. — Куди ми поставимо ліжко? —

— Ти хоч розумієш, що ти накоїла? — голос Олексія тремтів від обурення, коли він вказував на свою матір, що сиділа на траві. — Вона приїхала до нас

— Олю, не роби таке обличчя, тобі не личить, — голос моєї матері звучав дивно спокійно, майже повчально, хоча вона все ще сиділа на моєму ліжку, загорнута в

— Ти знову залишила склянки сохнути на решітці? — голос Олексія прозвучав незвично холодно, коли він увійшов на кухню. Я відірвалася від книги, здивовано піднявши брови. — Так,

— Ти хоч усвідомлюєш, у що ти встромила свій ніс, Ангеліно? — я відчувала, як кожне слово дається мені з зусиллям, наче я ковтала розпечений пісок. — Хто

— Тату? Це справді ти? — я зупинилася, дивлячись на чоловіка, який намагався втримати рівновагу, сидячи на брудному парапеті. Його колись сильні плечі тепер здавалися порожніми, а одяг

— Тобі справді здається, що кілька літер у паспорті можуть стерти двадцять три роки нашої любові? — мій голос тремтів, я дивилася в очі людині, яку все життя

— Ти хоч розумієш, що ти накоїла? — голос Олексія тремтів від напруги, якої я ніколи раніше не чула. Він стояв посеред вітальні, яку ми з чоловіком будували