anna

— Я хочу знати правду! Де всі ті речі? Де були мої подарунки? — Мій голос був не гучним, але в ньому звучала така твердість, якої я сама

Він відчинив дверцята таксі, яке я викликала, і допоміг мені сісти. — Домовилися, що на зв’язку? — Звичайно. Таксі рушило, і я помахала йому рукою. Він стояв на

— Ви не подумайте, я не збираюся віднімати у вас Андрія! Він для мене просто як брат! Він знає всю мою долю, — тоненький, ледь чутний, мов слабкий

Яка ж це гидко — подарунок, який тобі вручають з урочистою промовою, а потім за кілька місяців намагаються підступно відібрати! Це як солодкий сон, що перетворюється на липкий,

— Ні, Наталю, я сказав: ні. І обговорювати це більше не буду, — голос Максима був спокійний, але його тон був остаточним, як зачинені двері. Я відчула, як

— Я не розумію! Просто не розумію! Невже твоє серце нічого не відчуває, коли ти бачиш маленьких дітей? Це ж проти природи! — Я підвищила голос, і цей

— Я втомилася, мамо! Розумієш? Втомилася! Я маю право пожити для себе! — Голос Зоряни був холодний, як зимовий вітер, і звучав цілком байдуже, поки вона застібала блискавку

Я ніколи не могла повністю зрозуміти свою свекруху, Лідію Семенівну. Вона, як і більшість людей на пенсії, працює двічі на тиждень, аби мати додатковий заробіток. Вона їздить на

— Я ростила тебе не для того, щоб ти знайшла до пари собі водія! — Голос матері був на межі, але вона тримала його у рамках, аби не

— Дмитре, ти подивись на себе! Ти цілу годину витратив на те, щоб збирати конструктор із чужою дитиною! Хіба ти не розумієш, що твій час, твої емоції, твої