anna

“Знову те ж саме?” – чую із кімнати голосне шепотіння зятя і розумію, що мої гості те ж чують. “Скільки можна, ніякого спокою? Я вже додому не хочу

“Не роби такі очі, жінко, тобі не личить” – каже мені чоловік так, ніби ми не про квартиру нашу говоримо, а про м’яч із антресолі мова між нами.

Я мала силу волі, тож слухала його слів цілком серйозно. Як важко дивитись на свою дитину і розуміти, що ти вже не маєш на неї впливу, а слухає

Донька така стала, що я її і не могла впізнати. Говорить, а мені соромно Генадію в очі дивитись, бо то ж моя дитина, я її виховувала. А він

Донька давно кликала жити до себе, у велике місто, але я не хотіла їхати з обжитого будиночка в селі, кидати невелике господарство, хоч і важкувато було, особливо навесні,

Ой, як я не хотіла з тією Оксаною в одній кімнаті знаходитись, а тим паче, щось робити разом, ніби відчувала, що от таким усе оберне. Та от вона

Мені від рідної сестри почути подібне, та ще й на поминках маминих у нашій же хаті, було так прикро, що й не передати. А Ліна, ніби й не

Ой, які усі швидкі на заздрість і осуд. Найприкріше, що фактично уся моя родина стала на бік сестри меншої і тепер я ніби, як біла ворона серед них.

Нас у матері двоє синів. Батько пішов із життя рано, мені одразу після школи довелося піти працювати, щоб допомагати мамі, адже не просто було. До молодшого брата ми

Адресу вона знайшла випадково у маминих речах. Три місяці тому її не стало, а Наталя лиш зараз змогла підійти до шафи – потрібно було все ж розібрати речі,