anna

— Ларисо, можна я зайду? — голос Олени тремтів, наче тонка гілка на вітрі, готовий зірватися в будь-який момент. Вона стояла на порозі моєї квартири, і я ледве

— Олено, ти серйозно? — голос Олега був наповнений обуренням і ледве стримуваною злістю. Він стояв посеред нашої маленької кухні, тримаючи в руках зошит, списаний його акуратним почерком.

— Я більше не можу! — сказала я тихо, але твердо. Я стояла посеред вітальні, тримаючи в руках ключі від квартири, які щойно витягла з кишені. — Або

— Олено, ти серйозно? — голос Богдана тремтів від напруги, коли він стояв посеред нашої тісної кухні, тримаючи в руках телефон, з якого щойно завершив розмову. — Ти

— Вечеря де? — голос Богдана прозвучав ехом у квартирі. Він щойно повернувся з роботи, кинувши портфель біля дверей. Його черевики, ще вологі від осіннього дощу, залишили брудні

— Ти серйозно, Олеже? — мій голос тремтів від напруги, хоча я намагалася триматися спокійно. — Я щойно закрила останній платіж за цю машину, а ти хочеш, щоб

— Мамо, ти уявляєш, Олена мене вигнала! — Сашко увірвався до моєї квартири, кинувши на підлогу потерту спортивну сумку. Його голос тремтів від обурення, а очі блищали образою.

— Олено, нам треба серйозно поговорити. Голос Тараса, зазвичай м’який і з легкою ноткою гумору, цього разу звучав сухо, як тріск гілки під ногами. Я відірвалася від ноутбука,

— Ти що, серйозно? — голос Олега тремтів від обурення, коли він увірвався до нашої маленької кухні. Його очі горіли, але цього разу не від захвату, а від

— Ти що, справді їх вигнала? — голос матері тремтів від обурення, ледь стримуваного, наче вона намагалася втримати ураган у склянці. — Це ж моя рідня, Олено! Як