— Ма, ми от згадали… ти обіцяла розказати, як ви з татом познайомилися. Тільки чесно, без прикрас, як воно було насправді. Тато каже, що він тебе з кучугури рятував, а ти кажеш, що то він тебе туди штовхнув. Де правда?
Юлія підтягнула вовняний плед вище до підборіддя, відчуваючи, як приємне тепло від печі розливається кімнатою. Вона заплющила очі, слухаючи, як за стіною підвиває березневий вітер, що ніяк не
— Любове Петрівно, — спокійно сказала я, ставлячи чашку на стіл. — Ця квартира — це не просто подарунок з неба. Це два роки нашого життя, які ми віддали догляду за людиною, про яку ви навіть не згадували. Ігор працював на двох роботах, а я забула, що таке вихідні. Ми не будемо нічого міняти.
Ми з Ігорем побралися влітку. Спека тоді стояла неймовірна, і перші тижні нашого сімейного життя в квартирі його матері, Любові Петрівни, запам’яталися мені тим, що вона ввесь час
— Віро, це ти? Зайди на кухню, — почула я голос мами. Вона сиділа за столом і зосереджено чистила яблуко, зрізаючи шкірку однією довгою стрічкою.
Я спочатку невістку шкодувала. Люда така молода, очі вічно розгублені, а вже так вляпалася з моїм братом. Я ж знала, що Вадим за фрукт: майстер спорту з лежання
Я тоді ще здивовано подивилася на телефон і переказала розмову Миколі. Він тільки плечима знизав. Мовляв, мама є мама, у неї сім п’ятниць на тиждень. Ми тоді й уявити не могли, який «сюрприз» вона нам готує.
Свекруха з порогу почала ламати комедію і хапатися за серце. Позаду неї виднілася ціла гора сумок і не треба було бути мудрецем аби зрозуміти, що буде далі. Поруч
— Тату, яка фата і біле плаття? Твоїй нареченій п’ятдесят років! — Роман відкинувся на спинку крісла і голосно зареготав, витираючи сльози в кутиках очей. — Ти б ще лімузин з лялькою на капоті замовив. Люди ж сміятися будуть.
— Тату, яка фата і біле плаття? Твоїй нареченій п’ятдесят років! — Роман відкинувся на спинку крісла і голосно зареготав, витираючи сльози в кутиках очей. — Ти б
– Степанцю, я нічого не чіпала, – відповіла я спокійно. – Ти ж знаєш, якби мені треба було на продукти чи на комуналку, я б просто сказала. Може, ти справді десь в іншому місці поклав? Згадай, буває ж таке, що рука сама кудись запхне, а голова іншим зайнята.
З самого ранку чоловік лускав дверцятами шафок і шухляд, я лиш мовчки зціплювала зуби в надії, що він таки знайде, що шукає без мене. Але ні, зайшов з
— Ти мене випроваджуєш, чи що? — вона примружила очі. — Я ж бачу, як ви тут живете. Оксана твоя поїхала «відпочивати», а ти навіть не спитав, з ким вона там у тому Трускавці по бюветах ходить.
Весна того року видалася дивною — то відлига з калюжами, то раптовий мороз, від якого дерева ставали скляними. Людмила Петрівна стояла біля вікна в кухні, розглядаючи, як вечірні
Слухаю ці плітки і думаю: де ж та ідеальність була, коли ти його перед людьми ганила? Тепер він у неї і господар, і красень, і «золоті руки». Мабуть, тільки втративши щось, вона змогла оцінити, що насправді мала під боком. Тільки от Дмитрові до того вже немає діла.
Знаєте, я іноді дивлюся на людей і думаю: як же ми вміємо все перекрутити, коли воно вже не наше. Мені нещодавно знайомі такі речі переказували, що я тільки
— Таню, я щось не зрозуміла… Ти випадково не чекаєш дитину? — голос у неї аж затремтів від передчуття. Я ледь не поперхнулася тим огірком. Я мимоволі випрямилася, намагаючись не втягувати живіт, бо цей погляд просто препарував мою фігуру.
Усе почалося з того вечора, коли Вікторія Олександрівна прийшла до нас на вечерю без попередження. Вона взагалі любила цей ефект несподіванки, ніби намагалася заскочити нас зненацька за чимось
— Дивись, який він слухняний став. І колір вибере, і фотографію… Ти що, вже й місце пригледів? Так спокійно про це говориш, наче ми меню на вечерю обговорюємо. Мабуть, уже й на прикметі хтось є, га? Кого в хату приведеш, як мене не стане?
За вікном березень ніяк не міг визначитися: то сипав мокрим снігом, то пробивав хмари яскравим сонцем. У хаті пахло липовим цвітом і трохи аптекою. Віктор сидів на табуретці

You cannot copy content of this page