Так а ми до чого? – дивиться сестра здивовано, – Де були твої очі? Чого ти дружину не беріг? Ми й так щомісячно на тата витрачаємо чималу суму, звідки ще й для Олі твоєї грошей узяти? Май совість, брате.
Я дивився на сестру і мало не розплакався. Я ж знав Олену все життя. Був упевнений в ній, в братові своєму. Вони були мені найближчими людьми, скільки разів я їм допомагав, виручав. Скільки зробив для їхнього добробуту? А тепер вони ні до чого?
Почати, напевне, потрібно ще з дитинства. Нас троє у батьків було і росли ми дружними і при роботі. Батьки на полях в колгоспі, а ми при худобі і птиці вдома. Олена в хаті в основному порядкувала, а ми з братом уже біля господарства, хоч вона нам, а ми їй теж допомагали.
Виросли, пішли навчатись. Батьки нам торби пакували, гроші давали, але ми соромились брати, кожен із нас працював, підробляв. Ще й батькам яку копійчину привозили.
Спершу Олена заміж вийшла. Чоловік у неї був хорошим і добрим, працьовитим. Стали вони одразу дім будувати, ну а ми всі їм допомагали. Що заробимо, то на будову. Вважай в чотирьох ми їм хату і збудували: ми з братом, батько і зять наш.
Потім брат мій Олексій, оженився. Дівчина з містечка, там він і осів при її батьках. Їздили вони на заробітки, взяли в кредит квартиру. Жили собі потихеньку.
Я ж без Олі – сусідки нашої в селі, життя свого не уявляв, тому вона і стала моєю дружиною. Ми у селі дім придбали і вже дітки у нас з’явились.
Оскільки саме ми були в селі, то я й допомагав батькам, як міг. Собі сіно викосив і їду на город до тата нашого. Що садимо, копаємо, сапаємо, все для себе і для них.
Як не стало мами нашої, тато одразу дуже здав. Ми йому пропонували до нас переїхати, але він свого двору залишати не хотів. Ходила моя Оля до тата і в домі лад наводити і їсти готувати, а я біля худоби.
Яка свинка, чи бик виростали, то тато збував, а гроші на три купки: нам дітям. Звісно я не брав, бо ж своє мав, хоч копійка ніколи не була зайвою. Тато складав собі на старість.
А потім, коли тато зліг, якось так вийшло, що Оля моя стала його глядіти. Так, приїздили і сестра і брат, але не довше ніж на день. У кожного своє життя, сім’я. Та й нащо бути довше, як ми поруч?
П’ять років от так ми жили, аж доки Оля моя не занедужала. Лежить і підвестись не може. Зателефонував я до брата і сестри, попросив аби приїхали до тата, бо ж ми не можемо і зайти. А ті побули тиждень і поїхали. Сусіди вже мені потім зателефонували сказали, що тата мого у сусіднє село у дім старечий мої рідні відправили.
Звісно, я був проти того, але розумів, що поки тата не заберу, треба Олю на ноги поставити. Повіз її до спеціалістів, а там мені суму назвали таку, якої в мене з роду не було.
Що в нас на купці було, що в друзів узяв. А потім набрав брата і сестру, прошу допомогти по мірі сил, бо ж Оля біля тата здоров’я і згубила:
— А хто її про те просив? Ти куди дивився, як знав, що жінці не можна так важко працювати? А гроші? Де їх узяти, як усі на тата пішли? – так сказала мені сестра.
Знайшли ми все необхідне. В боргах, але Оля моя з паличкою ходить. Тата я забрав до нас у дім, двічі на день приходить сусідка допомагати мені із ним. Ото лиш за рахунок корівок і господарства живемо, та ще пенсія у тата і в Олі яка.
А мені все спокою не дає питання, як же ж так? Ми й справді не повинні були глядіти тата? Мали б його залишити, якщо й важко було?
Чия ж позиція правильна: рідних моїх, а чи моя?
Головна картинка ілюстративна.
