— Та в тебе взагалі немає совісті! — дядько першим не витримав і перейшов на підвищені тони. — Ми тут усі стараємось, підтримуємо тебе, а ти от що витворюєш!
– Як підтримуєте? — я підняла брови, насилу стримуючи себе, щоб не видати всю правду у відповідь. — Постійно жартуєте з мене, жодного доброго слова за роки не сказали? Але, як тільки я таки будинок придбала, так одразу мені в очі світити?
— Як заговорила? – Заступила тітка Іна. — Хто ж над тобою жартує? Ми все робимо для твого блага. Порадили тобі машину кращу взяти, а ти досі на цьому кориті катаєшся. Хіба не хотіли допомогти? Хіба не говорили, що можемо з грошима допомогти, якщо раптом наважишся поміняти?
— Тітко Іно, ви рік тому сказали, що я ні на що не здатна, — нагадала я. — Хіба це схоже на пропозицію допомоги?
— Ну, що ти перебільшуєш, — втрутилася мама, намагаючись згладити напругу. — Може, вони пожартували невдало? Ти якось надто близько до серця все приймаєш. Та й ми зібрались тебе привітати. Все ж будинок власний у мальовничих Карпатах придбала. А ти так реагуєш на прості слова.
— Мамо, ти теж казала, що мені час замислитися про якісь великі цілі в житті, а не жити як я оце живу — огризнулася я. — Ось зараз я цієї мети досягла — але чомусь нікому не подобається, як саме.
— Так, годі, — дядько знову втрутився. — Ми з твоєю тіткою та сестрою завжди були за тебе. Вважай, що ми мотивували тебе! А ти нам тепер заявляєш: “Нікого не чекаю!” Це що взагалі за ставлення? Першим жділом треба рідню запросити на входини, а ти тут заявляєш, що нікому ми не треба і нікого ти не чекаєш.
— Відколи ж ви стали такими дбайливими? — я впіймала себе на тому, що продовжувати цю розмову не має сенсу. — Поки я складала гроші, жила в скромній орендованій квартирі, вічно чула від вас, що даремно заощаджую: «Треба жити тут і зараз, не можна собі у всьому відмовляти». І при цьому ви не втрачали нагоди мені нагадати, що машина у мене погана, і одяг не модний, і на розвагах я економлю.
— Та хто тобі що казав? — щиро здивувалася сестра Олена, яка зазвичай трималась осторонь, але зараз явно трималася сторони дядька та тітки. — Я лише пожартувала, що в тебе в гардеробі тільки суворі сорочки та штани, начебто ти фінансовий директор у банку. Хіба це привід для образ?
— Якби це було один раз, — відповіла я тихо, — Проблема в тому, що жарти повторювалися багато років. І я стомилася.
— Гаразд, давай поясни нам тоді, — тітка Іна подалася вперед, блиснувши очима: — Навіщо тобі взагалі знадобився будинок в горах? Ти там, що курорт відкриєш?
— Я давно мріяла жити в горах.
— І чому саме гори? — перепитав дядько, ніби «гори» то кінець географії.
– А чому ні? — я знизала плечима. — Я шукала місце, де зможу собі дозволити окреме житло, де не надто високі витрати і хороший клімат.
— То ми до тебе хоч улітку зможемо приїхати? — Олена звела на мене погляд. — Ну, на тиждень відпочити коли ти вже там будеш господинею?
— Ні, Олено, — я подивилася їй просто у вічі. – Я не хочу.
– Ти що, серйозно?- Тепер голос подала тітка Іна.
— А чому б і ні? — я вимовила це з якимось дивним спокоєм. — Стільки років я чула глузування: що мені слід було жити краще, що я не вмію нічого, нічого не розумію і не знаю. Але все, що я робила, просто складала гроші.
— Ми не напрошуємося, ми взагалі родина, — підсумував дядько, – Родину приймати – обов’язок.
– Правда? – я зітхнула. — А ставитись до мене так, як ставились ви і обурюватись тому, що я після цього бачити вас не хочу, також родина?
— То й що тепер? Ти явно щось задумала, — підозріло примружилася тітка Іна. – Готель відкриєш? Гроші маєш напевно і нікому не хочеш зізнаватись?
— Просто хочу жити у своїй хаті і нікого туди не кликати. Хіба це так багато?
Мама лише кліпала, переводячи погляд з мене на інших. Вона не втручалася, щось згадуючи чи намагаючись осмислити. Здавалося, їй ніяково, але за звичкою вона не вставала на мій бік, адже “що скажуть люди” для неї було головнішим. Я подивилася на неї:
— Мамо, якщо ти захочеш приїхати до мене, я прийму тебе без розмов. Але лише тебе. Більше ніхто не почуватиметься у моєму будинку бажаним гостем.
— Стривай, — мама нарешті знайшла голос, — Це ж твої рідні люди.
— Вони лиш розповідали що я нічого не вмію. Де тут сім’я? — я втомилася, оглянула скромну вітальню, де зараз ми всі сиділи. — Докори, глузування, порівняння. Ви думаєте, мені було приємно вислуховувати, що я живу неправильно і все роблю не так?
Я мовчки натягла пальто, вийшла за поріг і спустилася на подвір’я. Машина, хоч і старенька, стояла біля парадного, чекаючи, коли я нарешті наберуся сміливості поїхати геть від цього будинку.
Мені ще треба було розібрати речі, оформити документи і запакувати все необхідне в коробки. Моя квартира була тісною, але затишною, з мінімумом речей. Лише комп’ютер і зручний розкладний диван – ось весь мій “побутовий шик”.
Натомість будинок в горах був майже готовий до заселення, я тільки хотіла побудувати ще маленьку терасу, поставити пару крісел на ній та зробити клумбу з квітами. У моїй уяві це був куточок спокою, без зайвої метушні.
Коли залишалося два тижні, раптово зателефонувала мама:
— Доню, тут така ситуація, дядько через Олену просив передати, що вони дуже сподіваються приїхати до тебе в гості на канікули. Кажуть, у них все життя мрія була пожити в горах.
— Мамо, а що я на це маю відповісти? — я стомлено заплющила очі.
— Думаю, ти сама здогадуєшся: вони чекають, що я зможу тебе вмовити. Вчора тітка Іна вигукнула: «Як вона сміє зачиняти двері перед ріднею? Адже ми одна сім’я! Я сама не знаю, що сказати. З одного боку, вони не перестають дорікати тобі. А з іншого — і справді образяться, якщо ти відмовиш.
– Мамо, – я зробила паузу. – Я прийму тільки тебе. Нікого більше. Скажи їм, що не маю зайвих кімнат, немає умов, немає бажання. Я одразу попередила, що не збираюся змінювати рішення.
— Розумію.
За день до від’їзду до мене прийшла Олена. Я не чекала на її появу і тому не встигла навіть якось приховати своє здивування.
– Навіщо ти прийшла, Олено?
— Просто хотіла подивитись на твої коробки, на цей твій аскетизм, — вона спробувала посміхнутися, але вийшло не дуже природно. — Ти справді їдеш?
– Так, завтра вранці поїздом.
— І ти впевнена, що хочеш через будинок втратити сім’ю? — Олена озирнулася на всі боки, ніби шукала підтвердження моїм словам. — Може, ти поки що не зрозуміла, як тобі там буде самотньо?
— Це моє свідоме рішення. Я багато років до нього йшла.
– Слухай, – Олена присіла на край мого старенького дивана, – я, напевно, поводилася якось не так, як ти чекала. Чесно, мені іноді було навіть заздрісно, що в тебе виходить відкладати гроші, доки ми з чоловіком залазимо у нові кредити. Але я ніколи не думала, що ти так образишся.
— Олено, досить. Зрештою, ми хоч і рідня, але давно чужі люди. Ми за останній місяць більше спілкувались ніж за останні 10 років. І все тільки тому, що я придбала будинок у курортному селищі в горах.
– Гаразд, – Олена важко зітхнула. – Я зрозуміла. І все ж: якщо я раптом, чисто по-людськи, приїду до тебе з якоюсь радісною звісткою, ти мене виженеш?
— Розумієш, сестричко, — я сіла поряд, — нині можна поділитись радістю і телефоном. Тож телефонуй!
Уже за тиждень я поралась біля свого будиночку у горах. Тиша спокій, запаморочливий краєвид і навіть сусідів поряд. Все як я мріяла роками.
Телефонувала мама. Запитувала, як я доїхала, як обживаюсь, ненав’язливо нагадувала, що сім’я поряд і всі вони готові допомогти мені із ремонтом.
Я лиш посміхнулась. уявила свого дядька, який робить хоч щось, а не сидить за столом і не розповідає, як робити треба. Та й тітка Іна точно не буде клеїти шпалери. Критикувати – так, але стати і робити – не царська справа.
Нині мама на мене глибоко ображена, адже я так і не повідомила своєї адреси і не кличу нікого до себе на гостину, а це не по-людськи.
Але я щаслива людина. Рідко відповідаю на дзвінки рідні і навіть матері, перебралась далеко від людей, які ставились до мене зі зневагою.
І хай я буду не гостинна, хай на мене ображаються, але щиро впевнена в тому, що маю право на такі рішення, хіба не так?
Головна картинка ілюстративна.
