Уже й не знаю, чи рідні ми з сестрою. Занадто вже різні у нас погляди на життя і цінності. А в останній час, так я просто від “подвигів” моєї старшої сестри в осаді.
Марта (треба ж, як батьки з ім’ям вгадали), знайшла спосіб, як жити добрі нічого не робити, але щоб усі довкола неї бігали. Вона у нас не заміжня, але дуже вже часто буває на протягах. У Мартусі у її 36 уже п’ятеро дітей.
І все б нічого, як кажуть справа її, хай дітки ростуть і радість приносят, але то не випадок з нашою Мартою. Справа в тому, що вона навчилась гарно свою відповідальність перекладати на когось. Батьки завше її любили і жаліли, тому вони фактично і ростять Мартусиних нащадків, а вона завжди надто стомлена.
Ні у домі прибрати, бо ж ” я з дітьми була. У мене їх п’ятеро, як ти собі це уявляєш?”, ні їсти приготувати, ні на роботу піти. Так і жили.
Я вийшла заміж у сусіднє село і намагалась якомога рідше вдома з’являтись. Ну не могла я змовчати. Батьки мене не розуміли, адже ж “Мартусі важко”.
Так склалось, що ще на початку війни мій чоловік відправив нас із дітьми за кордон до своєї сестри, яка на той момент уже вісім років проживала в Данії. Мій Сашко знав, що його призовуть одним із перших і не помилився. Ми сіли, поговорили. Він сказав, що буде почуватись спокійно знаючи, що ми в безпеці. Тому, хоч і не хотіла я, але уже в березні я була в Данії.
Працюю в клінінговій фірмі, живу у чоловікової сестри. Діти ходитимуть тут до школи. Молимось усі разом і очікуємо, коли знову побачимо зоряне небо України.
Проте, є у мене і прикрощі. Пов’язані вони саме з моєю сестрою. Мартуся надумала до мене приїхати разом зі своїми дітками. Хоч у нас на Хмельниччині і відносно спокійно, проте Марта “завше мріяла жити за кордоном, бо тут нічого хорошого мене не чекає”.
Сестра вже точно довідалась, скільки грошей отримуватиме і на що їй вистачатиме, більш того уже з дому знайшла жінок тут у Данії, які їй підказали адреси благодійних організацій, які допомагають нашим окрім офіційної допомоги. Так от і вирішила Марта, що їй тут буде прямо у “шоколаді “все.
Звісно, я відмовила, але Марта і мої батьки, здається і не почули мене. Марта не просить, а прямо таки вимагає. аби я їй усе там влаштувала. Батьки телефонують ледь не щоденно, все запитують чому ж я нічого не роблю. Коли ж я прямо сказала про те, що Марті тут робити нічого і я участі в цьому не прийматиму, буря зчинилась.
Мама і тато сказали, що більше не вважатимуть мене за доньку, якщо я не заберу до себе Марту. А я можливо і могла б дізнатись щось і через ті ж благодійні організації усе ж забрати Марту сюди, але я не хочу.
От і вийшло, що я стала ля всіх не такою. Батьки зі мною не розмовляють, навіть чоловік і той запитує, чому я сестрі у такий час не хочу допомогти.
Я вже й сама задумалась. Може й справді не той час щоб старі прикрощі згадувати? Можливо не варто мені бути такою максималісткою і все ж спробувати допомогти рідній сестрі?
25,08,2022
Головна картинка ілюстративна з вільних джерел.
