Так уже Вадим поспішав до своєї любки, що ще до розлучення ми все спільне майно поділили. “Тобі дім і машина, а мені наші збереження і трактор” – запропонував чоловік. Я погодилась, хоч і було шкода тих грошей що роками сину на навчання і життя відкладали. Та от, не так склалось життя, як мріяв Вадим.
Не здогадувалась я що Леся не тільки мені подругою була, але й чоловіку моєму за жінку, доки очі мої не бачили. Така вже добра, така веселі і привітна, вона перетворилась на геть іншу людину, коли правда стала відома:
— Совість? Господи, Ніно ти у якому тисячолітті живеш? Життя одне і я його планую жити, а не совість годувати.
Придбав Вадим із Лесею у самому центрі нашого села хату. Вже мали люди про що говрити, бо ж якраз напроти того дому у магазині я працювала.
Проходила я, дивилась і сльози щоками, бо ж та цегла мала бути освітою нашого сина. Але Вадиму і Лесі на те пусто, головне їм любов, а всі інші боком.
Та от не встиг мій чоловік пізнати щастя у новій сім’ї. Ми й на розлучення не подали, як Вадима мого відспівали. Виявляється, не таким він був здоровим, як виглядав. Ліг і у вічність відійшов.
Я ще й не встигла тієї новини почути, як на моєму порозі виросла колишня подруга. Хлипає, руками за стіни тримається, сама аж осунулась, на голові хустка чорна:
— Немає, немає. – голосить, а я ж не втямлю, що сталось таке, – Забрали, забрали його у нас, – і вже йде до мене аби обійнятись.
Я ту виставу швидко припинила, виставила її за двері. Та вже й син зателефонував, сказав, що тата не стало, то я вже й не мала чого слухати тієї жінки.
Не дала я Лесі прощання організувати, ми із сином усе робили. Та й свекруха моя була проти другої невістки, тож як та не голосила, а все ми зробили і з нашого дому процесія пішла.
Як тільки попрощались із чоловіком моїм, так і поїхали Лесю із того дому виселяти.
— Ніно, Ніно, що ж ти робиш? – голосила подруга, – Куди я мушу йти? Де ж мені жити? Невже підеш проти останньої волі свого чоловіка?
А потім, як підбіжить до сина мого і давай:
— Виженеш? Брата свого чи сестру на вулицю виженеш? Ми ж не просто так зійшлись – при надії я. Дайте хоч тиждень, аби речі зібрати і знайти куди виїхати.
Тиждень ще вчора минув, але подруга і не думає речі збирати. Та й не може вона – на збереження потрапила у стаціонар. Чи каже так, чи то правда і є, але в тому домі її немає нині.
Син ходить сумний, йому тітки Лесі шкода:
— А що, як і справді у мене буде брат, чи сестра по татові? Я ж так про це мріяв. Як я йому в очі буду дивитись, якщо ми виселимо його маму?
Свекруха на моєму боці і каже, що вже з господарями того дому домовилась, вони нам гроші повернуть. Головне, аби хату звільнили, бо є вже покупці.
А я вже й розгублена, уже й не знаю, що робити і як то мені бути тепер? Син вірить словам Лесі і вже чекає на рідну душу, яка от-от у житті його повинна з’явитись.
Свекруха Лесю бачити не хоче і чути ні про якого онука ще, бажання не має. Говорить, що ми повинні забрати своє і на тому крапка у тій епопеї.
От скажіть, як же вчинити у цій ситуації правильно? Виставити колишню подругу на вулицю, хай повертається до свого чоловіка, якщо той прийме. Чи вчинити по-совісті і залишити той дім у центрі нашого села для майбутнього брата, чи сестри мого сина. Він же так чекає на його появу.
Головна картинка ілюстративна.