fbpx
Історії з життя
– Така душевна, чуйна жінка і одна, – бідкалася мама Володі. – Я, стара кочерга, з’їла щастя свого сина. Ларочко, Бог мені не пробачить. Через мене Володенька без сім’ї і дітей залишився. Хороший син. Він і чоловіком чудовим буде

Володя жив в багатоповерхівці з матір’ю. Обоє вже були немолоді. Матері йшов вісімдесят перший рік. Самому Володі було п’ятдесят. Дивно склалася доля. Третій в родині син, улюбленець матері, він став найвідповідальнішим з братів.

Сусідки так і говорили: «Ігорівна двох старших синів для дружин на світ привела, а третього – для себе».

Старші сини давно роз’їхалися по інших містах, одружувалися, виховували дітей. Рідко вони з’являлися у матері. Знали, що тут все надійно: Володька при мамі. І нагодує, і напоїть, і до спеціалістів повозить, якщо що.

А Володька, і справді, був сердечний, мухи не образить. До того ж дуже любив маму. Ось і вийшло так, що не створив він своєї сім’ї вчасно, не зміг відірватися від матері. І залишився по життю холостяком. Обдарований музично, по молодості він багато вчився. Знаходив захоплення в музиці, годинами грав, удосконалювався. Працював в музичній школі.

Але мама завжди була для нього на першому місці. В їх трикімнатній квартирі було чисто і затишно. Спочатку господарювала мама, а незабаром і варив, і мив, і прав сам Володя. Жінка часто нездужала, була зовсім безсила і трималася за сина, як за соломинку.

Її слова «синочку, не покидай мене тільки, не здавай» так і звучали в голові Володі. Ніколи він не дорікнув братам, що ті не приділяють уваги матері. Там були сім’ї, діти. Куди вже…

Мрії про сім’ю з роками у Володі ставали примарнішими. Він уже давно полисів, та й ніколи не вважав себе красенем. Зайва скромність і закомплексованість не давали йому можливості наважитися позалицятися за якоїсь жінки.

Він не наважувався навіть проявити інтерес до вподобаної жінки, а навпаки, ставав при цій жінці замкнутим, червонів і відвертався, щоб приховати сором, тому здавався абсолютно відстороненим.

Зрештою, Володя полишив навіть і мріяти про свою щасливу долю і любов. З роками він переконав себе, що йому добре і одному, точніше, разом з мамою свій вік коротати. На запитання цікавих про сім’ю так і відповідав: «Пізно вже. Всьому свій час і вік… Я вже старий холостяк». І невдоволено відвертався, щоб не продовжувати розмову на цю тему.

Але одна подія раптом перевернула всі його переконання. На їх сходовому майданчику сусіди продали квартиру, виїхавши в інший район. Незабаром приїхала і нова сусідка – Лариса, близько 40 років, і почала обживатися.

Жінка зробила ремонт в квартирі і навіть в коридорі. Вона власноруч побілила стелі, пофарбувала стіни і відмила кахельну затерту підлогу на сходовому майданчику щіткою з милом до білого, чим викликала повне захоплення у мами Володі.

Але на цьому справа не закінчилася. Лариса перед Великоднем вимила віконце коридору і розставила там гвазони, дбайливо постеливши на підвіконня різнокольорову клейонку.

Здавалося, що нова господиня, починаючи нове життя на новому місці, хотіла перетворити все навколо. Вона мила підлогу в коридорі щотижня, не дивлячись на чергу. Віталася Лариса з усіма привітно, називаючи сусідів по імені і по батькові, справляючись про їхнє самопочуття. У під’їзді жили майже одні літні люди.

Скоро весь під’їзд, немов змовившись, почав називати Ларису «наша Ларочка», а дізнавшись, що вона працює медсестрою, всі перейнялися до неї великою повагою. «Так, – говорила Лариса. – Я все життя медсестра. Сестра милосердя. Не стала пробиватися у лікарі. Мамі не було за що вчити мене. Ось так і залишилася працювати сестричкою. Назавжди. І не шкодую».

Якось мама Володі занедужала і попросила зробити курс уколів Ларису. Та не відмовила, причому грошей не взяла, сказавши, що з близьких і рідних грошей не бере. А сусіди – найближчі люди.

Старенька, витираючи сльози, дарувала Ларочці шоколадки, а якщо та не брала, то садила її на кухні пити чай.

У відсутність Володі, старенька зі сльозами розповідала, що син її ніколи не був одружений, яка він чудова людина, явно натякаючи Ларисі на партію з її сином. Лариса давно була розлучена, мала дорослу доньку, яка вчилася в інституті в області.

– Така душевна, чуйна жінка і одна, – бідкалася мама Володі. – Я, стара кочерга, з’їла щастя свого сина. Ларочко, Бог мені не пробачить. Через мене Володенька без сім’ї і дітей залишився. Хороший син. Він і чоловіком чудовим буде, придивіться, будь ласка…

Лариса ніяковіла, кивала, майже що обіцяючи, і йшла додому. Однак, бабуся вела обробку з двох сторін.

– Щастя ж яке тобі привалило. Ти мене все життя боявся залишити, а тут – квартири поруч! Через стінку така чеснота живе. Ледарю. І ходити нікуди не треба. Вважай, разом всі живемо. В різних тільки кімнатах.
Володя бентежився, відмовлявся своїм віком, зовнішністю, звичками холостяка. Але все частіше замислювався над словами матері і при зустрічі з Ларисою все довше затримував на ній погляд. Скоро вона йому і снитися почала. Він немов помолодів за останній час. Почав ретельніше голитися і купив новий одеколон.

Одного разу Лариса не витримала і перша йому при зустрічі в коридорі сказала:

– Володю, мама там ваша все про нас дбає. Давайте ми вже її пробачимо. І не будемо, як діти бентежитися при зустрічі. Вона – мати, все зрозуміло. Добра жінка. Не приймайте близько до серця і серйозно її слова.

– Так? – Володя чомусь вперше не зніяковів, а зовсім засмутився, що миттєво позначилося на його обличчі. Він нахилив голову, немов невстигаючий учень. – Ну, так… Куди вже мені… Я давно не мрію про сім’ю, що вже…

– Стривайте, – промовила Лариса, не в силах бачити засмученого сусіда. – Не кажіть так. Та що ви. Я не хотіла образити Вас, їй Богу. – Вона машинально взяла за руку чоловіка, немов хворого, у якого треба перевірити пульс.

А пульс у Володі в той момент дійсно був шаленим. Лариса побачила, що сусідові ось-ось стане погано.

– Пішли-но, я тиск Вам поміряю. Ви погано виглядаєте. Проходьте на кухню. Відразу дам крапель, якщо що.
Володя покірно пройшов до сусідки на кухню і сів на табурет. Всі його мрії про Ларису впали в один момент, і він подумки картав себе за хлоп’яцтво і нездійсненні мрії. Лариса міряла йому тиск.

– У Вас високий тиск, ось прийміть це. І йдіть додому. Краще прилягти. Не треба хвилюватися.

– Можна я тут ляжу? – на п’ятнадцять хвилин, не більше. – Мені дійсно поганенько. Мама не повинна бачити, не можна її турбувати. А то і їй стане погано.

Володя приліг на диван в кімнаті.

– Добре звичайно. Вперше з Вами таке? Якщо тиск не спаде, то краще викликати швидку. Але треба б заспокоїтися, можливо, через хвилювання.

– Хвилювання? Як точно… Хвилювання, Ларисо. І не повірите – вперше зі мною таке… За п’ятдесят років – вперше. А Ви практично мені відразу відмовили… Навіть не подумавши анітрохи, навіть не давши жодного шансу. А тепер ось, виявляється, ще й тиск. Кому я потрібен…

– Що Ви таке кажете? Володю… Ви прекрасний син, чоловік.

– Мама розповіла?

– Ну, мама не мама, а я людей теж бачу. Просто сама не люблю нав’язуватися. Ви мене зрозумійте. І ніякий Ви не старий. А навіть навпаки, симпатичний і талановитий…

– Ларисо, мені вже краще.

Лариса підійшла до Володі і присіла поруч на край дивана.

– Ви, здається, вже жартуєте. Йдіть додому. Все буде добре. І не сваріть маму, вона дуже любить Вас.

– Спасибі, добра душа. Про всяк випадок, якщо я віддам Богу душу цієї ночі від хвилюючого тиску, то знайте, що я кохаю Вас. Нікому не говорив таких слів. А так хочеться сказати, нарешті… Вибачте мені. Спасибі за допомогу. Вибачте…

Володя пішов, а Лариса залишилася сидіти на дивані. «Що за мана? – думала вона. – Що тепер робити?”

На наступний день Лариса почула дзвінок у двері і отримала від Володі в подарунок букет квітів.

– За порятунок, мені легше, – посміхнувся Володя. – Там, в букеті два квитки в кіно.

Лариса засміялася і погодилася на побачення. Такою стала для них ця весна. Немов двадцятирічні, вони ходили в кіно і парк, разом робили покупки в торговому центрі, гуляли по набережній.

Влітку відгуляли вдома скромне весілля. Лариса була при надії. Чи треба говорити, що мама Володі була на сьомому небі від щастя. Напевно, щасливіша від сина і невістки. Сміючись, і одночасно втираючи сльози, вона говорила: «Виявляється, я природжена сваха… Кого б ще одружити?»

Автор: Олена Шaлaмонова.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page