Така оказія сталася, що я могла й без квартири лишитися, а все через чоловіка. Хто б міг подумати, що сорок років шлюбу отак обернуться

Ми з чоловіком прожили довге життя, не все було гладко, але як то кажуть, або добре, або ніяк треба про минуле.

Нічого не скажу, ми жили добре, Андрій працював вахтовим методом, був таким господарем, все в хату та до хати. Ми маємо двох дітей, доньку Марію і сина Василя, забезпечили їм гарну освіту та справили весілля.

Я теж працювала, але він навіть мої гроші не рахував, казав, що то копійки. Далі і пенсію мав гарну, так що не було мені на що жалітися.

Скажу таке – я підозрювала, що в Андрія є якісь жінки, але робила вигляд, що нічого не чую і нічого не знаю. Час був такий, що одній підняти дітей було просто неможливо.

Я більше переживала аби примножити наші статки, ніж про те, кого він водить в ресторан на свої калимні гроші. В газовиків вони завжди були, є і будуть.

Отак я собі жила в мирі з собою довгі роки, нічого мене не дратувало, а з часом Андрій сам заспокоївся, вже йому не так були цікаві короткі спідниці, як те, щоб вечеря була вчасно на столі, газета свіжа та його речі ніхто не чіпав. Отак він вгомонився, а я й забула за його молодість.

Його не стало раптово і вже на церемонії я побачила якусь незнайому жінку в чорному, яка стояла разом з усіма.  Я ж усіх не знаю знайомих Андрія, тим більше, що міг бути хтось з роботи… Але жінка була явно молодша від нього на років десять, ще досить гарна.

Десь минуло дев’ять днів, коли мені в двері подзвонили і на порозі стояла та сама жінка і одразу сказала:

– Я цивільна дружина Андрія і маю з вами переговорити. Думаю, сусіди не мають чути, що ми говоримо.

Я так здивувалася, що й не передати. По-перше, яка цивільна дружина? Він хоч і мав когось, але час, коли був дома, проводив з нами… А, по-друге, якщо я законна дружина, то хіба може бути цивільна?

Жінка представилася Ларисою і розказала, що вони обоє працювали на буровій, вона в конторі, а він був прорабом і там зійшлися.

– Невже навколо не було кращих хлопців, як мій чоловік, – спитала я, бо мене справді це цікавило, адже в побуті чоловік був далеко не ангелом.

– Вам цього не зрозуміти, – задерла вона голову.

Далі вона сказала, що має двох дітей від нього і Андрій пообіцяв, що зробить на неї заповіт, який вона от принесла і жінка показала мені папірець, який був акуратно заламінований.

– В мене зараз важкі часи, тому я й прийшла, бо не маю де жити, тому даю вам часу тиждень аби ви вивезли свої речі. Повірте, якби не крайній випадок, то я б на це не пішла.

Я була така вражена, що не знала, що й сказати.

Квартира й справді була Андрієва, адже йому дали від організації, велика, трикімнатна… Я так тішилася нею, сама облаштовувала, думала, що буде хтось з дітей жити, коли підуть діти, а тепер прийдеться відати якійсь жінці?

– Дайте мені ваш номер, щоб я не шукала вас. Коли прийду заселятися і, коли будуть якісь питання щодо комунальних.

Я дала… Така була розгублена…

І Людмила мені телефонувала щодня аби дізнатися, як я пакую речі. Бувало, що й двічі телефонувала.

Коли ж я сказала, що вже все вивезла і чекаю, щоб їй ключ віддати, то вона призначила день.

Зайшла до хати одразу з валізами, але там її чекав сюрприз в вигляді правоохоронних органів і мого сина, який працює слідчим.

– А він казав, що ти простачка, – прошипіла вона на прощання.

Звичайно, що я в такий складних ситуаціях гублюся і панікую, я ж звичайна людина, але здоровий глузд у мене завжди був присутній. Переговорила з сином, він дещо вияснив і склав план дій.

Як-то кажуть, не рий комусь яму.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page