Отож, їхала я до своєї мами в село, дорога далека, особливо коли з’їжджаєш з траси і треба кожну яму об’їжджати. Тому їхала я повільно і побачила, що по дорозі шкандибає вже немолодий чоловік. мені стало шкода людину і я зупинилася:
– Дідусю, а вам куди?
– Та ось в село йду.
– То ще кілометрів вісім не менше. Сідайте.
Дідусь сів і дуже мені дякував за те, що я його підібрала, бо вже й ноги у нього не ті та й не їв він зранку нічого.
– Я не маю чим вас пригостити, – сказала я, – я якраз їду сама до мами по гостинці. А ви до кого йдете?
– Ой, дочко, й сам не знаю, як мене там приймуть, але йду до доньки своєї проситися у неї зиму перебути.
І чоловік почав розказувати, що живе він в сусідньому селі, наче при синах, як соколах, але геть різні діти вийшли.
– Старший мій син дуже господарник і до родини такої женився, де все копійка до копійки. Там у них і достаток, і спокій, все у нього добре. Радий я за нього. А от мій молодший син, то вже геть інша історія.
Гульбанити любить і жінку таку собі взяв, так що тоді про мене згадує, як пенсія має прийти. Тоді навідує та гроші просить, а я йому й кажу, що не маю, бо старша невістка всі забирає. «Ви синові все віддасте, а хто вам годувати буде? У мене тут не притулок. Я вам буду продукти купувати та видавати потроху, щоб ви так само Іванові не віддавали». Отак і живу я з ними вже роки, жінка мені п’ять років тому пішла у засвіти, то з нею ще мені було добре, а тепер вже й сам не знаю, як я маю на цьому світі жити…
І при цій розмові ми й в село заїхали і він попросив зупинитися біля однієї хати. Я допомогла старенькому вийти і провела до хвіртки, як тут вона навстіж відкривається і жінка виходить. А як глянула на дідуся, то їй лице аж перекривилося.
– Які люди, а я вас і не чекала, тому вертайтеся звідки прийшли!
– Дочко, я не їв зранку, – прошепотів старенький.
– А мені яке діло? Хай вас сини годують.
Від такої розмови у мене аж сльози на очі навернулися і я почала жінку совістити.
– Та що ви таке робите, то ж батько! Він старенький і йому потрібна допомога!
– Та ви що? Допомога? Біднесенький! А як мене з матір’ю покинув та всі гроші забрав, то він думав про те, як ми маємо вижити?
І жінка на весь голос почала оповідати свою історію.
І виходило так, що жив цей чоловік Іван з її матір’ю, жили добре, гроші відкладали аби будинок побудувати, деякі матеріали вже купили навіть, і на весні мали вже закладати фундамент. Але одного дня чоловік не вернувся додому і поки мати прийшла зі зміни, поки поралася по господарству та їсти варила, то й не придивлялася, що речей чоловіка нема.
– Він сів у молоковозку і чкурнув в сусіднє село до своєї кралі і на наші гроші там вибудував хату, так тішився, що вона йому на світ аж двох синів привела, а моя мати тільки доньку. ні разу не приїхав та не спитав, як я живу чи маю що їсти і в що одягнутися. Не спитав, на які гроші ми живемо, все йому було байдуже, а тепер до мене прийшов милосердя шукати?
Я не знала, що й сказати, просто сіла в машину і втекла. Мені шкода було цього старенького дідуся, але його вчинок за молодості все перекреслив чи ні? Може, він давно вивчив свій урок і тільки не знав як показатися доньці на очі?
Вже скільки разів я їжджу через це село і завжди зазираю на ту хату, де залишила діда. Мені хочеться побачити його на лавочці перед ворітьми, усміхненого і прощеного. Але поки його не зустріла і не знаю, як його доля далі склалася. Я думаю, що донька має пробачити батька і дати йому притулок, а ви що скажете з цього приводу?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
