Ну, ну, то до наступної серії…
Так, Валя то чоловіка виганяє, то сама йде і так раз в місяць має точно бути, так їй веселіше живеться чи що. Далі набирає мене та свої жалі виливає, а я що – я біжу, бо то як живе кіно, а у мене життя спокійне, ми з чоловіком живемо в мирі і злагоді.
Та я після таких відвідин Валі, своєму Петрикові пельмені варю і хвалю, який він у мене молодець, не те, що деякі.
І ось черговий дзвінок від Валі:
– Оксано, мене Віктор покинув.
– Що? Знову?
– Так! Цього разу все серйозно – він речі свої забрав!
Знаєте, у мене таке враження, що речі Віктора не в шафі. А в тих валізах завжди, бо йому їх ліньки то збирати. То розбирати кожного разу, але ж де я таке Валі скажу.
Я прийшла її втішати.
– Та ти не переживай, ми тобі такого чоловіка знайдемо, що Віктор ще лікті кусатиме! Та у мого Петра на роботі цілий цех холостяків! То вже тобі якогось знайдемо, – почала я розраджувати подругу і одразу й чоловіка набрала, – Алло, Петрусю, а гарні у тебе чоловіки на роботі є, ну щоб не питущі, щоб з квартирою своєю…
Я перераховувала, а Валя мені підказувала, що хоче ще аби високі, щоб квіти дарували та подарунки…
І отак я чоловікові своєму перелічую, а він тоді мені й каже:
– Оксано, та нема у мене таких, як є одне, то нема іншого. Ну, не знаю, у мене один непитущий, то хіба бригадир, але він з матір’ю живе, Коля має квартиру, але за комір заливає по два тижні, Валерій мало заробляє, він квіти щодня не потягне… Ну, нема у мене нікого.
Ми трохи засмутилися, але я кажу, що на своїй роботі пошукаю.
– Ти не думай, що у мене жіночий колектив, вони ж мами для своїх синів, то вже мені когось і підкажуть, от до бухгалтерки нашої зателефоную, у неї три квартири по місту, син не дуже гарний, зате слухняний і без шкідливих звичок, що скажеш?
– Ну, я не знаю, – тягне Валя, – я хочу, щоб гарний був, як мій Віктор.
– І що тобі з його краси? Квартиру ви орендуєте, він мало заробляє, неуважний, квіти раз в місяць приносить, компліменти перестав говорити… Нащо тобі такий чоловік?
І ось в розпал пошуку кавалерів відкриваються двері і заходить Віктор з продуктами і квітами.
– Котику, – кинулася йому на шию Валя, – де ти був?
– Ну ти ж сказала, що я тобі квіти не дарую, то пішов купити і продуктів заодно.
– А чому речі забрав?
– Та я їх не розпаковував, – каже, а я на цих словах аж пирхнула.
Тоді Валя на мене глянула і каже:
– Все, йди, мені більше не треба твоїх послуг.
– Що?
– Йди. Йди. Не бачиш, що у нас все гаразд?
– Гаразд?, – в мене очі стали як ті тарелі, – та я тобі помогти хотіла, а ти?
– Не треба мені така помагачка. Тільки хоче вивідати за мене та на мого чоловіка наговорювати! Вітя, ти уявляєш, вона казала аби я тебе покинула!
І мене за двері. Ну, люди добрі, то вже перебір, я так вважаю, я їй хотіла добра, мені бухгалтерка до тепер нагадує за наречену для її сина, а вона он як зі мною вчинила! Проміняла мене на такого чоловіка? Оце жіноча солідарність! Більше до неї не піду, хай сама дає собі раду, правда ж?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
