fbpx
Історії з життя
Тарас Михайлович виглянув в вікно і одразу ж роздратовано шугнув назад – знову Петро лазить попід вікна. Що за непутяще?! Тільки школу ганьбить! Треба буде з ним поговорити

Зимовий день швидко закінчувався, вечір пробирав морозом, а сутула постать Петра Васильовича все ще тинялася попід школою. Директор вийшов чи не останнім і одразу ж направився до колишнього працівника:

– Петре Васильовичу, я скільки разів просив попід школою не ходити? Ви розумієте, яким вас бачать учні? Це ніяк вас не красить.

Петро Васильович лиш бурмотів щось про кілька гривень, тоді директор сплюнув і пішов геть, залишаючи позаду тепер чужу йому особу, що геть втратила людську подобу.

Вдома він докладно розповів дружині, що колишній колега геть пустився берега і ходить до школи просити в учнів гроші. Його дружина Вікторія якось дивно на нього подивилася і змовчала, але твердо вирішила діяти.

На наступний день вона поїхала до своєї подруги і все їй розповіла: і про звільнення Петра, і про те, що він геть пропащий.

– Марто, я розумію, що роки пройшли, але ж ти його знаєш, він добрий…

– Він то добрий. А мати його яка?, – відповіла Марта і в її спогадах зринула давня історія її любові.

Коли вона зустріла Петра, то вже була розлучена 35-річна жінка з двома дітьми. Вона якраз шукала репетитора для старшого сина і їй порадили Петра, математика в одній з міських шкіл.

Петро виявився дуже приємним чоловіком і ще кращим викладачем, бо підтягнув її Юрка за рік так, що вчителька з математики не могла нахвалитися і пропонувала йому брати участь в олімпіадах.

За цей час Марта оцінила чоловіка як спеціаліста і, хоч-не-хоч, почала оцінювати його як чоловіка. Вона розпитувала в своєї подруги Вікторії про нього, а та й переповідала те, що казав їй чоловік, керівник Петра, що він холостяк і повністю відданий роботі.

Вчительки на нього просто полюють, але він надто замкнений, а ще у нього дуже перебірлива матір. Зі сміхом він переказав історію однієї вчительки, які «пощастило» познайомитися з петровою матір’ю:

– Так, тільки не смійся, що я такі плітки переказую!, – наказав директор школи, – Вона сиділа в учительській і дуже голосно цим ділилася, от я й почув!

Отож, це було років п’ять назад і Петро почав залицятися до молодої жінки, та відповіла взаємністю і вже дійшла справа до знайомства з матір’ю, Владленою Сергіївною. Та окинула майбутню дружину рентгенівським зором і заявила, що такої невістки не потерпить.

Мовляв, ні відданої матері з неї не буде, бо всю себе віддаватиме школі, ні заробітку, бо що та вчительська праця, а Петра лише відволікатиме від кар’єри, бо мама бачить його директором школи, як мінімум або керівником освіти. Тому такому чоловікові під стать має бути гідна жінка.

Оце все Вікторія й переказала Марті і в тої майже відпала охота зачіпати таку свекруху.

Але слово за слово й між Мартою і Петром продовжувало розквітати кохання, таке справжнє і щире, рідне, коли бачиш людину і розумієш, що вона абсолютно твоя.

Петро переконав кохану, що мама цього разу погодиться, адже йому вже 40 років і пора й свою сім’ю заводити. Проте, те що почула в свою адресу Марта, ніяк не походило на благословення:

– Не для того я тебе ростила аби ти чужі діти годував. А таку жінку ти можеш легко знайти і без дітей.

Марту образило, що Петро не став на її захист, а лише переживав аби матір не надто хвилювалася. Він ще кілька разів пробував поговорити з нею, але вона була непохитна:

– Я вмію за себе постояти і ти вчися, якщо справді любиш те, що хочеш!

Петро лише схилив голову і пішов геть. Він не міг пояснити Марті, що матір виховувала його сама і вклала в нього всю себе, він не хотів її підводити чи розчарувати…

Але такий дисонанс між тим, що він любив, і тим, що він мав робити в материній уяві, його підірвало і він почав шукати утіху в чарці. Це відбувалося так швидко, що за рік він вже не був завучем, а через два вчителем.

Хоч директору і шкода було лишати школу такого спеціаліста, але він просто не міг вчинити інакше. Сам Петро не вмів більше нічого робити, як вчити, тому приходив під школу просто подивитися на неї і надавати собі ще більше жалю і приводів для заглушення горя.

Марта все ще була сама. Вона довго думала над тим, що сталося і просто не могла повірити, що той Петро, якого вона любила вчинив отаке. Прийшла ввечері під школу і побачила його, зкуцурбленого і змерзлого.

– Петре, – покликала його.

Той оглянувся і аж перелякався, що вона його таким бачить. Став випрямлятися та ховати руки, намагався бути тим, минулим Петром.

– Я все знаю, – вона мовчала і знала, що має вчинити правильно, бо інакше просто не може, – Ходи до мене, а завтра поїдемо до спеціаліста. Я не дозволю тобі так з собою чинити.

– У мене все добре, я сам все можу…

– Я бачу, ходи… Юрко все знає і Максим теж, вони також вважають, що тобі просто треба зараз допомогти, а далі ти все зробиш сам.

Через рік вони гуляли весілля в колі педагогічного колективу і рідних. Владлена Сергіївна просто світилася від щастя, може й більше, ніж молодята.

You cannot copy content of this page