fbpx
Історії з життя
Те, що скажу, сприйми спокійно: віддай мені дитину, коли народиш. Ми з Віталиком її виховаємо – у нас своїх нема, а чоловік дуже хоче сина чи доньку.

Оксана завжди почувала себе обділеною. Олені, старшій сестрі, купували новий одяг, який потім переходив їй у спадок. Олена здобула гарну освіту в університеті, а Оксанине студентство припало на важкі дев’яності.

Батьки місяцями не отримували зарплатні, то ж дівчині довелося задовольнятися навчанням у місцевому училищі. І заміж старша сестра вийшла на третьому курсі. Оксана ж у дівках засиділася. Хоча й гарненькою була, з кавалерами не щастило. Аж доки у їхнє містечко не приїхав молодий лікар, пише газета “Наш День”.

Познайомилися на весіллі у подруги. Два роки зустрічалися, а Дмитро все обминав мову про їхнє майбутнє. Доля розпорядилася так, що Оксані довелося брати ініціативу на себе:

– Дмитрику, пора про весілля подумати. У нас буде дитинка.

Від несподіваної новини Дмитро зблід, а потім, оговтавшись, сказав:

– Нічого, Оксано, все виправимо. Я ж лікар, домовлюся… якнайшвидше.

– Про що? – не відразу зрозуміла.

– Як, про що? Ти ж не думаєш? Матиму власне житло, тоді й про дітей подумаємо.

– Але ж у мене жити можна! – переконувала Оксана.

– Невже ти думаєш, я все життя збираюся у цій дірі пропадати? У місті в мене чудові перспективи, просто для початку треба на периферії попрацювати.

Оксана більше й слова не промовила. Для себе твердо вирішила: дитину народить. А чого ще чекати й доки? Влітку тридцять виповниться. У ровесниць уже діти до школи ходять… «Не я перша, не я остання, – сама дитя виховаю», – переконувала себе, а серце стискалося, наче передчувало щось недобре.

Із того дня й справді усе пішло шкереберть. Несподівано захворіла й пішла у засвіти матір. Батько недовго сумував. Одружився вдруге і перебрався жити до новоспеченої обраниці. Все це відбилося на Оксаниному здоров’ї – з лікарні майже не виходила.

У гості приїхала старша сестра.

– Оксано, не буду ходити кругами, ти й сама розумієш, у якій безвиході опинилася. Те, що скажу, сприйми спокійно: віддай мені дитину, коли народиш. Ми з Віталиком її виховаємо – у нас своїх нема, а чоловік дуже хоче сина чи доньку.

– Ти при своєму розумі? І слухати не хочу. Забирайся звідси. Сестра називається!

На цьому «сюрпризи» не закінчилися.

– Оксано, не хотів вам завчасно казати, бо й так проблем маєте доволі, але час квапить. У вас буде двійня… Можливо, доведеться робити кеcарів.

Як у поганому сні, пам’ятає Оксана день, коли прийшла з дітьми додому. Сама у хаті, допомогти нікому. Від нервів пропало молоко. На дитячі суміші йшли усі гроші. Коли діти засинали, ридала… Не витримала – здалася. Набрала номер старшої сестри…

…Вже місяць минув, як віддала дітей Олені. В оселі і на душі стало порожньо.

Котрогось дня біля хати зупинився автомобіль. Виглянула у вікно – Віталик. «І чого б це?» – серце схвильовано забилось.

– Я за тобою, Оксано. Олена прислала. Не даємо з дітьми ради. Поїдеш?

На ходу збирала речі.

– Будеш жити у нас, доглядатимеш дітей, матимеш все, але тільки не кажи їм правди.

Через тиждень Олена вийшла на роботу, а Оксана поринула у домашні турботи.

Минули роки. Діти навчалися у школі. Сім’я перебралася у просторий будинок. Кар’єра Олени росла, як гриби після дощу. Ще
б пак!

Бачила Оксана, яке авто не раз підвозило сестру додому. Розумів і Віталик, що все це не просто так. Між подружжям дедалі частіше виникали суперечки.

– Не можу я так більше, Оксано. З Оленою ми стали чужі. До дітей також їй діла нема. Та хіба вона мати? Розлучуся. Виходь за мене заміж, Оксано. Я тебе давно кохаю.

– Що ти, Віталику! Вона ж моя сестра! – а душа кричала про інше, бо й сама багато років любила його, лише боялася про це зізнатися.

Ситуація вирішилася сама собою. Одного дня Олена зібрала валізи й переїхала жити до свого покровителя. Поділили майно, продали будинок.

– Оксано, залишишся з нами? – Віталик пригорнув до себе дітей.

Хіба могла їм відмовити? Ось так і стала матір’ю для «чужих»-своїх дітей. П’ять років Олена не подавала про себе жодної звістки.

Та якось прийшла у гості.

– Попрощатися хочу, Оксано. І вибачення попросити.

– Що сталося?

– Та… відколи сім’ю залишила, все не так пішло. На роботі негаразди. Чоловік молодшу знайшов. Спокою на душі нема. Певно, Бог
карає мене, що забрала в тебе дітей, а матір’ю їм не стала. Відкрию тобі таємницю. Я багато років дурила чоловіка. Казала, що хвора, не можу народити, а насправді – не хотіла, боялася. А тепер… Нічого вже не повернеш. Бачила, Віталик тебе кохає. Ось і забрала в тебе дітей, а віддала з відсотками, – усміхнулася гірко.

Оксана мовчала.

– Прощавайте, не згадуйте лихим словом.

Завтра їду в Італію.

…Це літо для Оксани та її сім’ї буде особливим. У гості з Італії приїжджає її старша сестра – з чоловіком і маленькою донечкою.

Перед цим Олена зателефонувала із заробітків сестрі.

– Можна, я приїду? Хочу подякувати тобі за все.

– Мені? За що? – здивувалася Оксана.

– Якби не ти і не вся ця історія, я б ніколи не зрозуміла, що таке – бути матір’ю. Бог простив мене і послав велике щастя – маленьку
донечку.

Наталя ВОЗНЮК.

facebook