Телефон вібрував у кишені. Я думала не відповідати, бо не мала ні сил, ні бажання зараз із кимось розмовляти. Але коли побачила, що дзвонить Віра

Я давно не вірила в казки. Життя навчило мене, що чим більше віриш у щось світле і добре, тим болючіше розчаровуватися. Можливо, це лише захисний механізм — не чекаєш нічого хорошого, і тоді навіть найменша приємність здається подарунком долі.

Але одного дня сталося щось таке, що змусило мене переглянути свої принципи. Хоча, можливо, це й не зовсім “доля” постаралася, а звичайна людська непередбачуваність.

Це був звичайний осінній день. Я йшла додому, сповнена думок про роботу, дітей і тисячі побутових дрібниць, які завжди кружляють навколо голови, як рій нав’язливих мух. Дощ тільки-но перестав, і на вулиці було сиро, але ще не надто холодно. Осінь взагалі завжди наводила на мене сум. Я любила літо за його яскравість і тепло, а осінь — це була пора, коли все навколо наче згасало, ставало сірим і безликим. Хіба що листя на деревах, яке падало під ноги яскравими плямами, нагадувало про красу природи.

Телефон вібрував у кишені. Я думала не відповідати, бо не мала ні сил, ні бажання зараз із кимось розмовляти. Але коли побачила, що дзвонить Віра — моя добра знайома з університету, — здивувалася. Ми не бачилися вже кілька років, хоча колись були подругами. Я зупинилася і відповіла.

— Привіт, Віро, не чекала твого дзвінка, — я намагалася приховати здивування, але, мабуть, у голосі воно все ж прослизнуло.

— Привіт, Людо. Слухай, вибач, що так несподівано. Просто мені треба з тобою поговорити, і я думала, що краще зробити це прямо зараз, а не відкладати.

— Що сталося? Ти звучиш серйозно, — я почала хвилюватися. Ми не спілкувалися стільки років, і раптом дзвінок із таким серйозним тоном?

— Можемо зустрітися? Я вже в місті. Неподалік твого будинку, до речі.

— Ти в нашому місті? — мій подив тільки зростав. Віра давно виїхала до іншого міста, ми обмінювалися кількома повідомленнями в соцмережах, але на цьому все. І ось вона тут?

— Так, у твоєму. Це довга історія. Ти зараз удома?

— Ну… майже, — я глянула на годинник. — Буду за 15 хвилин. Заходь, чекай на мене.

Я прискорила кроки, а в голові крутилися десятки питань. Що могло трапитися такого, що Віра раптом вирішила приїхати і зустрітися зі мною? Щось важливе, безсумнівно. Але що?

Коли я нарешті підійшла до свого під’їзду, Віра вже стояла біля дверей, закутавшись у теплий шарф і пальто.

Вона виглядала майже так само, як я її пам’ятала — висока, струнка, з легким блиском в очах. Хіба що змарніла трохи, але це можна було списати на втому після дороги.

— Людо, — вона обійняла мене, наче ми бачилися вчора. — Дякую, що погодилася зустрітися.

— Та що там, заходь, — я відкрила двері. — Тільки скажи, що сталося. Мені аж моторошно стало від твоєї серйозності.

Віра зняла пальто і, не чекаючи на запрошення, сіла на диван. Я приготувала нам чаю і сіла навпроти, відчуваючи, як напруження зростає. Вона мовчала кілька секунд, а потім нарешті почала говорити.

— Людо, я зараз у такій ситуації, що не знаю, що робити. І вирішила, що тільки ти зможеш мене зрозуміти. Бо ти завжди була сильною і чесною. І, можливо, зможеш підказати.

— Ну, не знаю, чи це про мене, — я посміхнулася. — Але розповідай.

— Мені здається, що я опинилася в пастці, — Віра нервово перехрестила пальці на руках. — У мене були стосунки. З одним чоловіком. Він здався мені ідеальним. Ти знаєш, як це буває: уава, квіти, романтичні прогулянки… І все було добре, доки я не зрозуміла, що він одружений.

— Що? Одружений? — я мало не перекинула чашку з чаєм. — Ти знала про це?

— Ні. Спочатку ні. Він завжди казав, що зайнятий на роботі, що у нього постійні відрядження. А я вірила. Ну як можна було не помітити? А потім, коли я дізналася, було вже пізно. Я була занадто глибоко втягнута у ці стосунки.

Я мовчала. Відчуття було, ніби мене хтось вилив на мене склянку холодної води.. Віра завжди була такою розважливою, такою незалежною. І раптом — це?

— А що далі? Ти його покинула? — спитала я, ледве стримуючи емоції.

— Я спробувала. Але не змогла. Він… він такий переконливий. Казав, що збирається покинути свою дружину, що це питання часу. А я… я повірила.

— Віро, ти серйозно? — я не могла повірити своїм вухам. — Ти ж не та, щоб дозволити комусь крутити собою!

— Я теж так думала. Але знаєш, що найгірше? Я його все ще кохаю. І він мені потрібен. Він каже, що піде від дружини, що ми будемо разом. Але я вже не знаю, вірити йому чи ні.

Я нервово стиснула кулак. З одного боку, я розуміла її невпевненість. З іншого — як вона могла дозволити собі втягнутися в такі стосунки?

— Слухай, — я нарешті знайшла потрібні слова. — Я не хочу тебе засуджувати. Але він же одружений. Ти сама це знаєш. І якщо він зраджує дружині, що змушує тебе думати, що він не зрадить і тобі?

Віра подивилася на мене, ніби я дала їй дуже образила.

— Ти думаєш, що я вже така наївна? Я знаю, що це все може бути брехнею. Але я вже не можу без нього. І я не знаю, що робити далі. Тому й прийшла до тебе.

Я зітхнула. Ось воно, справжнє життя. Усі ці романтичні казки про кохання часто ламаються об сувору реальність. Але навіть у цій ситуації треба було знайти правильне рішення.

— Віро, — я взяла її за руку, — якщо ти хочеш моєї порадити, то я скажу одне: втікай від нього. Я знаю, що це боляче, але повір мені, у тебе буде майбутнє, якого ти гідна, тільки коли звільнишся від цих стосунків. Він не твій чоловік. І ти заслуговуєш на більше.

Віра замислилася. Довго мовчала, дивлячись на свої руки, а потім тихо промовила:

— Я знаю. Просто важко зробити перший крок.

— Перший крок завжди найважчий, — погодилася я. — Але ти зробиш його, я знаю. Ти сильна.

— Дякую, Людо. Мабуть, ти права. Я маю це припинити.

Ми говорили ще довго, і до кінця вечора я побачила, що Віра почала усвідомлювати те, що треба йти далі. Вона покинула мій дім вже не такою розбитою. А я залишилася сама, відчуваючи, що зробила все правильно.

You cannot copy content of this page