Я багато хотіла їй розповісти, хто мені зять, але натомість лиш сказала, що я вже написала на нього дарчу. Люда ще розмахувала руками і мене переконувала в тому, що я чиню дурницю, але я була певна, що ні.
У них все починалося дуже добре – Микола був закоханий, я це бачила, матері відчувають, коли їх доньок люблять по-справжньому, а от Людмила… Якогось глибокого почуття до нього я не бачила, але ж, головне, що тебе люблять, правда ж?
Стали діти жити зі мною, а куди інакше, коли у мене чотирикімнатна квартира ще від батька залишилася, а чоловіка мого не стало раптово. Я важко переживала його відхід, бо в сорок дев’ять років далі кукувати самій – кому буде весело?
А тут така радість – весілля, а, отже, онуки. І Люда не підвела моїх очікувань, вона привела на світ дві прекрасні донечки, все було добре, бо й в достатку ми жили і в добрі. Я ніколи до зятя не лізла з докорами, а, навпаки, Люді казала аби вона була уважніша до чоловіка, щоб і приготувала щось смачненьке, а то все я та я на кухні.
Вже діти пішли в школу і садок, і вийшла вона на роботу. А там самі розумієте, всі вивбирані, нігті велетенські і тут вона така вся як вперше в люди вибралася. І як почала вона ті експерименти з зовнішністю, то я вже не знала, що й думати.
– Доню, та тобі вже тридцять, що ти так одягаєшся, що ти так яскраво фарбуєшся? У тебе вже є чоловік, то нащо ти себе так на показ виставляєш? Та й чого ти на ту роботу ходиш, якщо ми не бачимо й копійки від твоєї зарплати? Чи ти думаєш діти не хочуть одягатися та й про їхнє майбутнє треба думати.
Але вона мене не слухала. Почала все пізніше приходити з роботи, далі наче з подругами в кафе ходила, а тоді вже все й вияснилося, коли вона поїхала наче у відрядження, але в насправді за кордон відпочивати.
Як я її не просила, як не вмовляла, але вона сказала, що життя одне і вона не буде його марнувати ні на дітей, ні на чоловіка.
– Дівчата виростуть і дякую не скажуть, і не згадають про те, скільки часу я на них витратила, скільки ночей недоспала.
І одного дня вона просто зібрала валізи і пішла не лише з родини, але й виїхала з міста.
З того всього у мене стався криз, Микола все оплачував, дівчатка мене навідували, а я лиш просила мене не лишати.
– Миколо, не лишай нас, може й ти когось собі знайдеш, але зараз я без вас не проживу.
І він лишився. Якби не він, то я не знаю, що зі мною й було б, був час, коли я з ліжка не могла встати і він мене годував, дівчатка так мене підтримали, і розчісували, і коси мені плели, читали…
А донька навіть не телефонувала як я і чи мені чого треба, хоч Микола їй казав про мене. Жила собі там в розкоші, а я не знала чи вистачить нам на все грошей, бо лікарня дуже багато забирає, дуже.
Минуло десять років, Микола жив з нами і дітьми та й дівчатка вже були самостійні, старша вже поступила. А тут донька вернулася з розкішного життя в наше життя і з претензіями, що вона буде жити зі мною, а Микола хай з квартири йде геть.
Я Миколі нічого й не казала про дарчу, зате дівчатка знають, що батько успадкує квартиру і вони. Донька ж каже за її частку. А я їй кинула дріб’язок під ноги і кажу:
– Ось твоя заплата. Ти нас в біді покинула, а тепер прийшла, бо в тебе негаразди?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота