— Теж мені радість. Я вже маю одного онука, – сказала мені свекруха тоді, – Інших мені не потрібно.
Мені було дуже неприємно чути це тоді коли я розповіла мамі чоловіка про те, що очікую первістка. Ірма Вікторівна навіть незнаючи мене ставилась до мене не надто добре.
Справа в тому, що мій чоловік був уже одружений до нашого знайомства. Він має прекрасного синочка від першої дружини.
Найцікавіше, що до розлучення свекруха ніякої поваги до першої невістки не виявляла, а тут прямо любов нескінченна. Вона почала добре ставитися до невістки лише тоді, коли сім’я розпалася.
Я не знаю, чому вони розлучилися. Чоловік каже, що вони просто стали чужими людьми. В будь-якому випадку я познайомилась з ним уже після того, як він розлучився і його перша дружина вже мала іншого чоловіка.
Смішно, але свекруха чомусь вважала мене розлучницею. Вона сподівалася, що син із невісткою помиряться, а я їм лише заважаю своєю присутністю.
Звісно, про те, аби підтримувати хоч якісь відносини з нею і мови бути не могло. Свекруха не бачила нашого сина і не цікавилась ним ніколи, хоч ми і товаришували з родиною першої дружини чоловіка, а наші діти практично виросли разом, адже усі канікули і вільний час вони завше проводили разом не дивлячись на різницю у віці.
Можете собі уявити моє здивування, коли одного дня повернувшись з роботи я побачила купу речей у коридорі нашої квартири. Виявилось, чоловік забрав маму з села на Дніпропетровщині до нас не попередивши:
— Я знав, що ти будеш проти, а вона моя мама все ж.
Не скажу що я зраділа, але й негативу сильного не було. Зараз такі часи, коли потрібно триматись один одного, підтримувати і допомагати. Я вважаю, що тільки так ми вистоїмо, Тільки так зможемо жити у вільній країні.
Але свекруха нажаль, так не вважала. Те, що син забрав її вона вважала чомусь своєю перемогою. До мене ставлення стало ще гіршим, а нашого сина вона навіть на ім’я не називає використовуючи займенники.
Ну тиждень, ну два ще можна якось потерпіти. Вона в нас проживає уже другий місяць, а я наразі у стаціонарі. Нервове напруження далось взнаки, довелось лікуватись.
Чоловіку сказала, що до мого повернення його мами бути у нашому домі не повинно. Справа в тому, що квартира у якій ми все життя з ним прожили моя, а отже я маю право про це просити.
Чоловік просить не “нагнітати” і “заспокоїтись”. Каже, що я вигадую і просить аби я не звертала уваги на його маму:
— Стара людина. Що ж ти хочеш.
Я твердо стою на своєму. Чоловік сказав, що і він тоді йде. якщо я не здатна увійти в положення.
Я розгублена. Чоловіка я люблю, у нас прекрасна сім’я, син підліток. Я не хочу втрачати все це, тим паче зараз.
А з іншого боку…
Я вже у стаціонарі, яке “потерпи”?
Ольга П.
27,08,2022
Головне фото ілюстративне: pexels.
