Проте, подруги мені вказали на дещо в моєму житті, що я вирішила подруги так вмовляли, так наполягали, що я й виставила. Вперше за довший час я була нафарбована і в новій сукні, і дуже добре провела час. А подруги й аргументи підкидали, що я не могла не погодитися – все так і було.
– От пригадай, Олю, яка ти в цей шлюб входила?, – питає мене Леся, – Тонка, мов тростинка, красива і щаслива.
– Так і було, – погодилася я, бо недавно передивлялася фото з весілля, там справді й гарна, і молода.
– А яка ти звідти вийшла, люба?, – далі питає вона.
– Та яку бачиш.
– Так, бачу, після двох дітей талії не видно, роботи не маєш ніякої, бо сиділа в декреті, грошей не маєш, бо майно все чоловік записав на свекруху. То з чим ти вийшла?
– З дітьми і поганим самопочуттям.
– Так і є, молодець, що зрозуміла. То хіба в тому буде щось несусвітнє, якщо ти вийдеш з подругами в люди в гарному платті та при макіяжі?
– Ой, ви знаєте Павла, буде телефонувати, що я на його гроші гуляю.
– Тоді й далі на нього оглядайся, далі ото ходи сіра та зігнена аби він на тебе й слова не сказав. І помогло це тобі в шлюбі?
– Та ми на квартиру збирали, – виправдовуюся я.
– І де твоя частка? Все ж на свекрусі.
– Звідки я знала.
– Отож, тепер тобі вже треба знати геть інше – ти у себе одна, про себе треба піклуватися і любити, бо тільки на тебе в дітей і надія, що ти їх на ноги поставиш, а не на ті чотири тисячі аліментів.
Отак я й погодилася, хай мене чоловік колишній побачить геть іншу – щасливу, таку, яка я була до весілля. А в шлюбі хіба мені добре велося, що я справді вже так економила, що аж зізнатися незручно.
Все шила і перешивала, роки собі нічого нового не купувала, бо нащо, якщо я вже чоловіка маю.
А тут сорок років, а я для чоловіка, виявляється, нічого не робила, а все він старався. Тепер у нього своя квартира і нова дружина, а я маю й далі обходитися малим.
«Так тепер я буду виглядати завжди», – відписала я і ще раз уважно переглянула фото, нарешті я усміхаюся і маю гроші на те аби купити собі дорогу каву і сукню. І на аліменти я купила Олегу кросівки, зате з яким гонором чоловік їх передає, наче ми маємо на них рік харчуватися. Ось такий тепер у мене сміх та казус. Але вже краще, ніж таке заміжжя.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
