Тільки одна сцена скінчилась і сусіди мої по квартирам розійшлись, як тут сваха прибігає мені під двері і горланить на всю. Бачте, пані не подобається, що я молоду сім’ю із двома дітьми виставила зі своєї квартири, питає де моя совість і материнські почуття. А нема у мене вже нічого, не залишилось просто от і все.
Чотири роки тому, коли моя донька була на другому курсі інституту привела вона у нашу двокімнатну квартиру свого кавалера.
— Мамо, це мій наречений Ілля. Скоро ми одружимось, але поки поживемо тут.
Ілля виявився досить симпатичним одногрупником доньки з яким вони зустрічались рік. Що я могла сказати? “Доню, не поспішай”, та хто там мав мене слухати? Сидять обоє щасливі, радісні. Бачу, що парубок доньку мою любить, не наважилась я тоді тієї ідилії руйнувати, а може то доля моєї дитини, а я таке зроблю?
Вони і справді були гарною парою жили дружно піклувались одне про одного. Розписались тихо, весілля не робили, ми батьки, вже пізніше про це дізнались. Свята вони не хотіли, лиш попросили виділити їм кошти і поїхали вони у Туреччину на відпочинок.
Звідти моя донька приїхала при надії. Ми зі свахою були і раді і збентежені. З одного боку то ж добре, а з іншого, усе лягало на наші плечі і ми це розуміли. Тоді я вирішила, що треба доні допомогти. Сказала їй, щоби вона ні про що не хвилювалась і що я її у всьому підтримаю. Так у нашому домі з’явилась Соломійка.
А вже через рік у неї і сестричка знайшлась. Про те, що доня при надії вона дізналась пізно. Ну що ж, з одним раду давали, то що з двома погодками не дамо?
Донька із зятем навчались, вечорами ходили на підробіток, а я по можливості працювала. Добре, що начальник пішов на зустріч і я з дому могла працювати, в основному ночами, адже вдень була зайнята малими.
Наша квартира і так була не великою, але коли в ній п’ятеро людей оселилось, то й геть тісно стало. Хто проживає у старенькій хрущівці без ліфта з кухнею у два квадрати, той мене прекрасно зрозуміє. Та й фінансово ми балансували на межі. Двоє студентів і двоє дітей малих у домі. Ми зі свахою ледь витягували, але в одному ми були солідарні: наші діти повинні скінчити навчання. Не даремно ми їх у медичному скільки вчили. Тут ніяких академок, від цього їхнє майбутнє залежить, нам лиш трішки треба бьуло потерпіти.
А тепер, уявіть що три дні тому приходить моя донька і сяючи від щастя повідомляє, що у неї буде двійня. Стоїть і прямо випромінює радість і втіху. У мене на руках спить Соломійка, ногою похитую Софійку у візочку, а вона аж підстрибує від щастя.
Знаєте, я вже просто не витримала. Озирнулась довкола і запитую, а що далі вони собі планують? Де житимуть, як і головне, на що? А донька моя так спокійно:
— Де двоє, там і чеверо. У твоїй кімнаті ліжко двоповерхове поставимо, а ми до себе менших заберем. Я дізнавалась, тут поруч ясла є, то Соломійку в садочок, Софійку до ясел, а ти вдень із меншими будеш.
А тут і зять на поріг із букетом троянд і тортиком. Теж аж світиться гордістю.
Може б я пораділа за них, але не в тих умовах. Сил моїх більше не було. Віддала Соломійку донці і сказала, аби вони речі збирали і квартиру мою звільнили вже до вечора:
— Це ніколи не скінчиться. Дорослі люди а нічого так і не зрозуміли. Хочете родину велику – майте, але я вам більше не помічниця. Навчання оплачу, але не більше. Все, з мене досить. Час вам обом узяти відповідальність на себе і зрозуміти, що це не іграшки.
Гонорові обоє, речі зібрали і в двері. Сусіди мали на що дивитись, коли вони у вантажне таксі пробували усі пожитки занести. Робили все мовчки, на мене навіть не дивились. Лиш коли останню торбу винесли, зять сказав, щ від мене такого не очікував і що навряд коли пробачить цей мій учинок.
А вже за годину під двері сваха прилетіла. Влаштувала сцену із феєрверками, мовляв я не права, не мала так вчинити, це не по-людськи. Горланила, що я після такого не мати зовсім.
Може я й не мама, але тепер її черга спробувати того хліба. У неї теж квартира на дві кімнати. “Де двоє, там і четверо”. Побачимо, на скільки її вистачить.
Сестра мені телефонує і в неї та ж пісня. Їй теж у голові не вкладається, як я могла виставити молоду сім’ю і доньку при надії із квартири.
А мені цікаво, невже і справді ніхто не розуміє мене?
От, ви витримали б таке? Змирились би з таким станом речей? Мовчки б спостерігали, чи вчинили, як я?
Лариса З.
04,09,2023
Головна картинка ілюстративна.
