З дому я пішла у вісімнадцять років і більше з мамою не говорила, а вона й не робила ніяких спроб порозумітися, бо вважала, що зробила для мене все можливе аби я «стала людиною», а я стала тією, якою й дочкою назвати не хочеться.
Мама була завжди дуже правильна і намагалася мене такою виховати. Але її правильність полягала не в тому, щоб все робити до ладу, а в тому, щоб робити все, як їй вигідно і при цьому все мало виглядати так, наче у неї все до ладу.
Для мене було загадкою, як вона вийшла заміж за тата, аж не віриться, що і у неї було колись серце. Але потім вона сказала, що з таким як він жити більше не збирається, бо той ні в партію не вступав, ні зарплати не приносив гідної.
Вона вирішила, що зробить з мене людину сама.
Робила вона людину з мене так, як вміла – все у мене мало бути зразкове: почерк, зошити, вигляд. Звичайно, для цього треба було з дитиною посидіти та навчити, але вона це перекладала на мене – виривала сторінки з зошита і я мала переписувати весь хоч би до півночі. Щоб не морочитися з косами, вона мене обстригла під гонець і це прізвисько у мене залишилося назавжди що й відбило моє бажання ходити в школу. комірці я мала сама сої пришивати і прати, бо мама тоді злилася.
Коли я не розуміла предмету, то мама наймала репетиторів, а потім перелічувала, що я не отримаю, бо всі гроші пішли на оплату вчителів, а не мені на щось гарне чи смачне.
Звичайно, що я збунтувалася і відмовилася вступати на педагогічний, куди мене мама запихала, але вона вміла наполягати.
Тоді я вирішила, що кохання мене має врятувати від мами і повідомила їй, що при надії і ми зі Славком плануємо одружитися.
Мама повела мене до якоїсь жінки і відтоді у мене не було дітей.
Я поїхала вчитися, але насправді поїхала шукати батька і там нарешті відчула, що таке любов і прийняття.
Звичайно, мамині слова і настанови жили і живуть в мені до цих пір. Хто знає, як би повернулося моє життя, якби у мене був малюк і Славко? Точно не гірше, ніж зараз.
Я вийшла заміж за вдівця у тридцять сім і допомагала йому виховувати його дітей, прикипіла до них, як до своїх, може й тому, вони мене визнають за маму і за бабусю.
Коли тобі вже кажуть «ба», то розумієш, що життя вже йде до кінця, тому я й вирішила поїхати до матері, хоч вона мені вже чужа людина.
Вона зовсім не змінилася, сказала, що не треба в усіх своїх бідах винуватити її, адже вона хотіла для мене якнайкраще, а я просто пішла в батька.
– Мамо, досить, – сказала їй я, – Ти чудово розумієш, що робила все це не для мене, а для себе. Намагалася щось собі довести замість того аби просто любити свою доньку такою, як вона є і дати собі шанс на ще одні стосунки.
Вона мовчала і не думаю, що щось змінилося в її світогляді, бо в такому віці навпаки ще більше чіпляєшся за себе колишню.
– Батько ще повен сил і енергії, – кажу я їй, – Якщо надумаєш, то можеш переїхати до нас. Він не проти, каже, що ти просто не вмієш визнавати свої помилки, а так ти людина хороша.
Вона пообіцяла подумати. Насправді, я вмовила тата в разі чого її прийняти, бо він ще пам’ятає мамин характер. Але я сказала, що вдвох таки краще, ніж одному, а з нею точно буде веселіше.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
