Чому все має бути «потім»? Щоб вже нічого потім не хотілося? Хто таке придумав? Таке враження, що передають у спадок економію і скнарість, а не будинки і машини.
Яскравий приклад – моя свекруха. Все життя в Італії, каже, що на усьому економила, лиш би у її єдиного сина все було: освіта, робота, квартира і машина. Але вже так вийшло, що в трикімнатній квартирі живемо ми всі троє, а вона ні ногою в своє рідне село, де так само має будинок.
Я певна, що свекруха має ще запас грошей аби купити нам квартиру. Але вона принципово не хоче вкластися в новобудову.
– Якщо вам все подарувати на скатертині-самобранці, то ви працювати не захочете, а лише грошима розкидатиметеся.
Я б тут гомерично зареготала. Як ми можемо розкидатися грошима, коли Василь заробляє одну назву від зарплати в своєму інституті, а я чекаю дитину і мені не можна напружуватися.
Звичайно, свекруха купує продукти і готує, але слухайте, кому потрібні ті гори їжі, коли я не їм і четвертини з того всього, а Василь краще поїсть в студентській їдальні, бо мамина кулінарія і його не влаштовує. Зате вона всім потім розказує, що на всіх готує і з кухні не виходить.
– Мамо, – кажу я їй. – а ви виходьте і може й ми дихнемо свіжого повітря, а не тих випарів смаженого, що завжди звідти йде?
Подружки очі ховають, а свекруха починає, що в її квартирі її працю не цінують.
– То купіть нам квартиру і ми переїдемо радо, – кажу я їй.
– А ви заробіть, а ви побудьте з моє, а ви на собі відчуйте, хоч краплину того…, – заводиться свекруха і починає описувати всі свої роки в Італії.
От для чого це все? Невже вона хоче аби я так само стояла під палючим сонцем з табличкою, аби не купувала собі морозива, аби ходила пішки, щоб зекономити?
Замість того аби віддати все, що маєш своєму синові, спокійно піти жити в село до своєї матері, вона буде разом з нами жити, буде нас вчити економії, «життю», як вона це називає, буде своїми зауваженнями робити кислим найсолодший торт.
Тепер я розумію, що зробила помилку, коли виходила за Василя заміж, бо так я не відчую життя на повну, а тільки буду рахувати копійки від зарплати до зарплати, а вона завжди буде поруч аби нагадати, що взуття треба купувати один раз на десять років, а от їй сеньйора взагалі давала доношувати своє і вона раділа тому.
Легко їй казати, про «заробіть на своє», але саме вона вибрала сину професію історика, добре знаючи, що ні шкільним вчителем, ні викладачем в училищі на квартиру не заробиш ніколи. А хіба не так?
– Моя дитина не буде важко працювати, – казала мені на таке зауваження.
– Так, не буде важко працювати і не буде нічого мати. Коло замкнулося.
А вона наче нічого й не розуміє. Продовжує гнути своє про економити і складати і колись настане час, коли можна буде жити. Та я зараз жити хочу в своє задоволення, а не колись, в літах і в латках.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
