fbpx

То моя порада тим жінкам, які тримаються чоловіка, бо більше ніхто на них і не гляне. То було таке в мене після мого першого розлучення, коли я повелася на Мирона, хоч ми була така пара, що хоч за гроші показуй.

Розумієте, мені важко було знайти собі чоловіка в молодості, бо я жінка висока і з кісткою широкою.

Мій перший чоловік був рівний зі мною і я вважала себе дуже щасливою жінкою, що мені отак пощастило його зустріти. Але, Олексій виявився ще тим гультяєм і в тридцять вісім років я була з дитиною на руках на вулиці.

Жили ми з донькою в гуртожитку, що вже саме собою погано, тим більше в ту пору і жили ми на одну зарплату, мою. Олексій платив аліменти, але що там їх, коли дівчину вже треба вбирати та відправляти вчитися.

І тут на роботі до мене почав Мирон залицятися, ну к залицятися – сидить біля мене чи стоїть біля мене і мовчить. Дівчата з роботи всі знали, що у мене нікого нема, дивилися на мене жалісливо, а потім давай одна поперед одну та вихваляти, який то Мирон завидний жених.

І отак балакають то в одне вухо, то в друге, Мирон перед очима стоїть, сидить, проходить і тоді мені й закралася думка – а що мені хотіти? Хоч квартиру свою має, то вже плюс до його всіх якостей.

Звичайно, що я не зустрічалася з ним в гуртожитку, бо ж донька у мене, тому я приходила до нього. Але йшов час. Я у нього готувала, прибирала, лишалася до одинадцятої години і йшла додому.

Я вірила, що це все веде мене до заміжжя, але Мирон, той невеличкий непомітний чоловічок, не спішив робити мені пропозицію!

З одного боку в мені все кипіло, коли я не чула слів «виходь за мене», але з іншого боку, я не хотіла їх почути ніколи. Отака роздвоєність. Мені інколи хотілося аби я того Мирона ніколи й не знала. А далі з’являлася інша думка – та ти й так вже стільки часу на нього витратила, то треба дійти до кінця і почути заповітні слова.

– Мироне, а коли ми одружимося, – питаю я його якось, коли готувала у нього борщ.

– А навіщо?, – кліпає він на мене очима, – Мене все влаштовує.

– Хіба це все не веде до одруження, – я окреслила рукою все це і себе включно.

– Та ні, ти ж уже не юна, – каже він мені, – Хто тебе взагалі заміж візьме.

Я пішла геть. От тобі й маєш. «От тобі тихоня, якого легко можна обкрутити» – сміялася я гірко.

Чому я не можу мати чоловіка собі під стать?

Сіла я на лавочці в парку і сиджу, аж до ночі сиділа, бо не хотіла аби мене хтось такою бачив.

Мирон намагався мене повернути звичним способом – з’являвся мені на очі і все, а я вже чітко розуміла, що мої перші думки про нього були правильні і не треба було мені взагалі зв’язатися з ним через квартиру. А тепер все – пожинай плоди.

А тоді мене перевели по роботі в інше місто і там я зустріла свого Михайла, кремезного і доброго. У сорок три я привела йому на світ сина і наче наново почала жити, на повні груди, так, як і має бути, коли в тебе нема сумнівів, що то твоя людина біля тебе.

Але найголовніше, що я собі дозволила бути самотньою, розумієте? Не покинутою жінко, а жінкою, яка краще буде одна, ніж з ким-небудь. І ось це й дало мені змогу стати тією на кого звернув увагу Михайло. Якби я так само чіплялася за його онучі, як колись за Мирона, то не думаю, що між нами би щось було. Може, то сталося те, що кажуть, полюби себе сама? Не знаю. Може.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page