А мені приїхати допомогти на городі, то нема, бо вона мого нічого не хоче:
– Ми більше бензини спалимо, ніж тих продуктів привеземо, – так ще на початках казала.
А тепер, як тобі, невісточко, все по грошах добре? А як вона за голову хапалася, коли про все дізналася, а потім вже мені дякувала, що якби не я, то пішов би не лише сімейний бюджет, але й син мій.
Наше село невеличке, дорога погана, земля не дуже родюча. Але я зі своєї хати нікуди вступатися не планую. Коли син одружився, то перетягла його невістка в місто, а я й не заперечувала, думала, що приїжджатимуть з онуками, гулятимуть біля озера, по лісу, допомагатимуть мені, а я їм.
Але й дітей невістка не пускала, казала, що у бабусі умов нема. та й до свого села теж дітей не давала, от і виросли такі, що як муху бачать, то писку на цілу вулицю. А далі я не зогледілася, як вже онуки виросли і їм треба лише телефон та гульки, а синові моєму треба диван та телевізор і лиш одна Галя була щаслива від свого життя.
Я до сина телефонувала часто, але що там тієї розмови: буркне, що все добре, всі здорові, спитає як я і по розмові.
Невістка до мене телефонувала тільки на великі свята і на мій день народження. Так, що я мала до розмови кота та курей, до церкви ходжу та на пошту і з сусідками біля машини попліткую.
І ось я телефоную до сина який тиждень, а у нього телефон вимкнений. Десь місяць пройшов, а він мені ні разу не подзвонив. Я запідозрила неладне. Але не через те, що син не телефонує. Інша була причина і ім’я їй – колишнє кохання.
І ось я в таких роздумах та таки наважилася зателефонувати до невістки, а та й каже:
– А що сталося?
– Петро слухавку не бере,- кажу їй, – а мені з ним поговорити треба.
– Ну то й говоріть.
– Ти не чуєш – слухавку не бере.
– Але ж він до вас поїхав та й їздить до вас вже який тиждень, то ще наговоритися не можете, – каже та мені.
– Взагалі-то, я сина не бачила з Великодніх свят, – сказала я невістці і милувалася тишею.
– Я зараз у вас буду, – сказала та.
Я поклала слухавку, отже, таки не дарма я про давнє кохання зауважила і нічого Петро не забув. А якби невістка до мене була частіше телефонувала та й привітніша загалом, то цього б не сталося.
І от сидить вона у мене за столом та пальцями тріскає, то у неї від нервів.
– Він же від вас продукти привозить, як я могла здогадатися, що щось не так? Сказав, що ви хату перекриваєте і ще й грошей треба підкинути…
– Як бачиш, не перекриваю, а грошей багато взяв?
– Та пів бюджету, що ми відкладали…
– Ага… Тоді я знаю, де він їх потратив. Ходи зі мною.
Отже, таки пішов до Олі. От же Оля, я вже знаю, що вона йому сказала.
Оля недавно переїхала до матері назад і одразу взялася паркан високий зводити, а тепер і до хати взялася – ремонти великі, тільки машини то з щебенем, то з відсівом туди-сюди снують.
І ми на обору, а там Петро…
В Галі очі круглі, а я лиш усміхаюся:
– А що це ти, сину, тут робиш?
– Та я… От, доньці допомагаю.
– Доньці кажеш… Діти, діти, якби ви рідну матір шанували та трохи радилися, то де би таке було? Та не твоя то дитина! Оля від міського на світ привела, мати її тішилася, що в міліції працює якимось чином, а потім з того всього пшик вийшов. А ти й повірив?
– Але вона сказала, – кліпав очима Петро.
Тут вже й Ольга з хати та як мене побачила, то язика припнула і каже:
– То ти мені так за мою доброту молоду віддячив і гроші я тобі не верну.
На цих словах Галя аж плямами зайшлася, бо стільки грошей втратила. Але вхопила Петра за руку і до мене, та давай його шпетити, що вона вдома йому все покаже.
– Е, ні, любі, – кажу я їм, – раз ви вже тут, то до роботи. Так мені віддячите, що не всі гроші за тією пішли.
І нічого – працюють, корона не впала. Може, зрозуміють таки через що це з ними сталося чи марно надіятися – як ви гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
