— То виходить твій син мій брат по матері? То як, я тепер власному брату за тата стану, Надіє.- Василь здивовано дивився то на папірець, то на дружину. Але сумнівів бути не могло. Івасик його брат, і усиновлений син майбутньої дружини

— То виходить твій син мій брат по матері? То як, я тепер власному брату за тата стану, Надіє.- Василь здивовано дивився то на папірець, то на дружину. Але сумнівів бути не могло. Івасик його брат, і усиновлений син майбутньої дружини За матеріалами Наш день

І батько, і брат Цю історію оповіла мені Надія – 30-річна козівчанка, котра, як і я, присіла на лавочці під розлогою липою біля церкви. Тут, у мирному одухотвореному місці, поруч із Спасителем, навіть мислиться якось по-іншому, подумала я.

читайте також: — Дістали! Мушу на роботу тікати, аби мої синочки онуків на мене не “скинули”. Ні вдень ні вночі спокою від них не маю. І що тепер робити сама не знаю

Надя зі своїм сімейством завітала до Теребовлі на ювілей до родича, котрий мешкає поблизу святого храму. Сьогодні, як ніколи, вона відчула душевну потребу піти до сповіді…

Сергій і Надя закохалися ще у школі. Заледве обом виповнилося вісімнадцять, як вирішили одружитися. Звісно, батьки були проти: їм, молодим і зеленим, вчитися б далі, на ноги стати, а не про одруження думати. Та Сергій з Надійкою лише усміхалися на докір батьків, бо вважали, що немає у світі нічого важливішого за їх кохання.

Сергій влаштувався на роботу на фірму в обласному центрі, винайняв квартиру, щоб Надійка була поруч. Порошинки здмухував із дружини, обожнював її. І вона була б найщасливішою жінкою в світі, якби не гордий лелека, що вперто обминав їх поріг. Лікaрі запевняли: і Сергій, і Надя – здорові, отож мають бути у них ще діти. Та минали роки, і Надя уже не вірила лікaрям. І втомилася надіятися.

Якось, навідавши подругу, котра перебувала у декретній відпустці з двома хлопчиками –близнятами, Надя повернулася додому ніби не своя. «Скажи, Сергійку, чому світ такий несправедливий? Чому Оксані Бог одразу двох діток послав, а я одного не можу мати ?» –лягла вона на канапу і зайшлася в плачем.

Сергій пестив її розкішне волосся: «Не плач, моя пташко, я щось придумаю», – сказав якось невизначено, бо що тут можна придумати , коли ніхто навіть надії не дає?

Наступного дня Сергій чомусь довго не повертався з роботи. Надя була сама не своя: може, щось трапилося? Коли почула дзвінок, поспішила відчинити чоловікові двері: «Слава Богу, це ти, а то я місця собі не знаходжу. Ти, мабуть, зголоднів, Сергійку?» «Я не голодний. Присядь, Надю. Маю до тебе серйозну розмову», – чоловікові слова заінтригували.

За вікном гуpкотіло грозове небо, займалися блискавиці, освічуючи в темряві два силуети, що притулилися один до одного. Було вже за опівніч, а Сергій розповідав Надійці про свій візит у дитячий будинок. «Мені там хлопчик один приглянувся. Іванком звати. Півтора рочки йому, а вже так гарно розмовляє. Оченята має сині-пресині, як у тебе… І кирпатий такий», – піджартовував Сергій, обережно підступаючи до головного запитання: може, їм усиновити Іванка?

Хлопчика вони змогли усиновити аж через півтора року, поки не вселилися в свою квартиру – такий юридичний порядок.

“Вилита мама”, – казали про Іванка ті, хто не знав, що він – не їхній. Утім, за два роки, відколи з ними хлопчик живе, він став для них найріднішим. Надя з Сергієм тепер уже не уявляли життя без сина … А як барвисто, мов у казці, обладнав Сергій дитячу кімнату!

Однієї ночі Іванко їх розбудив. «Мені сон стpашний приснився. Про тата … Я боюся бути сам» ,- тiло хлопчика тpемтіло, як листячко на вітрі. Надя поцілувала сина: «Ось твій татко, Івасику. Лягай біля нього і спи, наш солоденький».

Це було за якихось півдоби до того випадку, який назавжди відібрав в Іванка –тата, а в Наді –коханого чоловіка. Повертаючись додому, Сергій, очевидно, хотів врятувати пса, що несподівано з’явився перед машиною. Загальмував, не угледівши, як з-за рогу на величезній швидкості вискочило авто…

Надя не могла повірити у те що Сергія вже немає. «Господи! Як безглуздо: врятував собаку, а самого вже немає. Хіба це справедливо?» – голосила. Усе пливло перед нею, як у тумані.

Щовечора Надя молилася за Сергієву душу. Молитва поступово повертала її до життя.

Якось у їхнє містечко прибула будівельна бригада зводити дім по сусідству з їхнім. Була субота. Надя взялася мити вікна і помітила, що під підвіконням обвалився шмат штукатурки. «Ремонт так і проситься», – подумала.

Пір’їнкою збігла зі свого п’ятого поверху на будову. Попросила у будівельників цементу.

«Чому ж не чоловік, а ви беретеся до такої роботи?», – спитав молодий, з великими синіми очима хлопець, і вмить пожалкував за свої слова, побачивши, як по щоках Надії збігають сльози.

«Ох, тільки сліз нам тут ще не вистачало – дощу накличете! Нумо, у дім!» – спробував піджартувати будівельник, що назвався Василем.

Хлопець вправно взявся до роботи. Коли завершив, Надя запросила його до столу. Василь, як удома, не соромлячись, смакував борщем і варениками з сиром. Надя раз у раз поглядала на гостя: їй чомусь здалося, що вона десь уже бачила його. Їхні очі зустрілися, і Василь легенько взяв Надю за руку: «Чому ви плакали?»

Натягнуту атмосферу розсіяв дзвінкий голосочок Іванка. Розчервонілий хлопчик забіг із двору і своїми синіми очима-незабудками втупився у Василя: «Ви хто?»

Ще зависла у повітрі Василева відповідь, як Іванко уже вмостився у нього на колінах: «Ви – мій новий тато, так?»

Відтоді Василь став частим гостем у їхньому домі. Надя ніби помолодшала, зарум’яніла.

Відшукала закинуту косметику. З портрета, перев’язаного чорною стрічкою, дивився на неї її Сергій, і вона не могла зізнатися сама собі, що чепуриться для Василя. Зупиняла себе думкою, що не має права забути чоловіка. Та хіба вона його забула?

Лише що робити з тим дивним трепетом у сеpці, котрий мимоволі з’являється, як тільки-но вона побачить Василя? Як вигнати його зі снів, в яких він появляється щоночі? А Іванко… Він встиг полюбити Василя, прив’язався до нього. Врешті, хіба Сергій не бажав би їм щастя?

Коли Василь запропонував Наді одружитися, найперше, чого вона злякалася: що скажуть на це Василеві батьки? Усе-таки вона старша від нього на три роки. До того ж – з дитям. «У мене нікого немає, Надійко, окрім тітки, котра виховала мене. Батька не стало давно, а про матір волію й не згадувати: повіялася світом, залишивши мене ще малим»,- сумно повідав Василь.

Надя була впевнена: там, на небесах, Сергій благословив їхній шлюб з Василем, адже той такий уважний і турботливий до неї та їхнього Іванка. А ще – Василь золоті руки має. Не вміє сидіти без діла. Ось і євроремонт завершив.

Сьогодні Надя поїхала у жіночу консультацію стати на облік: обоє бажають, щоб з’явилась дівчинка. «Доки мама повернеться – наведемо порядок», – сказав Василь синові упевнений –там назбиралося багато зайвого. Уважно перечитував кожен папірець,щоб,бува,не викинути потрібний.

Враз його очі зупинилися на листку зеленого кольору, де чітко і виразно було написано знайоме ім’я. Холодний піт заливав Василеве чоло,коли він знову і знову перечитував довідку. Вона свідчила про відмову його матері від її малесенького хлопчика. Господи, та невже таке може бути? – запульсувало у Василевій голові. Виходить, Іванко – його брат по-матері?

Колись щось таке казала йому тітка Настя, мовляв, ходять чутки, що матір привела на світ ще одного хлопчика і залишила. Та тоді Василь якось не надавав значення тим словам. І ось ця довідка, яка не може викликати сумнів: усі дані у ній сходяться! А він ще дивувався, чому тепер всі кажуть, що Іванко на нього схожий! Ох, яка новина чекає Надійку!

«Я нелегко перенесла це повідомлення. І усе через людські плітки. Мовляв, я не мала права створювати шлюб із братом сина. Та хіба я знала?» – Надя витирає спітніле чоло. І додає:

«Утім, якби знала, мабуть, не вчинила б інакше. Навіть священик сказав, що слід слухати свій внутрішній голос. То –голос Бога, який навчає і веде до правди. У нас з Василем таки буде дівчинка, котра стане Іванкові сестричкою і водночас -племіницею, адже Василь йому – і батько, і брат».

Читайте також: — Така стаpа а матір’ю стала? То скільки їй, сорок третій минув? Дехто он уже онуків бавить а вона оце надумалась? Дивачка. А сама Тамара тішилася. Бог із ними, тими сусідами – нехай побалакають

Ми попрощалися, як враз над Теребовлею зависли у небі одна над одною дві веселки. «Це – добрий знак», – упевнено сказала Надія.

Марія МАЛІЦЬКА.

Фото ілюстративне firestock.ru

You cannot copy content of this page