– Так, Денисе, кажи швидше, бо в мене на другій лінії кур’єр із пошти. Що там у тебе?
Вона притискала телефон плечем до вуха, одночасно зіштовхуючи ногою робот-пилосос, який знову застряг на килимку у вітальні.
– Повтори, зв’язок зникає. Що значить “наш союз вичерпав свій ресурс”? Ти знову якихось бізнес-тренінгів переслухав?
З динаміка почулося глухе, ображене покашлювання. Денис явно розраховував на паузу, за якою настане німе отетеріння.
– А, ти йдеш до Христини? Ясно. Надовго? Мені суп у контейнер тобі наливати чи ви там смузі замовлятимете?
Пауза в слухавці стала загрозливою. Потім пролунав голос чоловіка – тремтячий, повний трагізму: він іде назавжди, бо Христина бачить у ньому творчу особистість, а тут він просто додаток до побуту.
– Назавжди? Оце так таймінг, Денисе. А нічого, що ми вчора оформили сімейну підписку на ютуб на рік уперед? Її тепер на кого перекидати? І слухай, якщо ти вже в неї, запитай між іншим: вона свій зволожувач повітря на фільтрах брала чи ультразвуковий? Бо наш уже третій день свистить, як чайник на залізниці.
У слухавці почулося роздратоване шипіння. Денис почав доводити, що вона безсердечна, що вона не розуміє масштабу події й що він щойно перекреслив їхнє спільне десятиліття шлюбу.
– Денисе, не заводься. Я все чудово розумію. Тільки ти мені поясни: ти пішов у тій темно-синій куртці, яку ми в суботу із хімчистки забрали? Забрав чисту куртку? Молодець, а капюшон пристебнув? Там дощ на вечір передавали, промокнеш – знову почнеш скиглити про гайморит, а в неї навряд чи є той спрей, який тобі підходить.
Чоловік на іншому кінці майже зривався на фальцет, вимагаючи відповіді на головне питання: невже їй зовсім не цікаво, чому він обрав іншу?
– Боже, Денисе, тобі справді так пече цей допит? Ну добре, давай. Чому саме Христина?
Він урочисто, з придихом повідомив, що Христина – жінка глибокої душевної організації, яка медитує на світанку й надихає його на духовний ріст.
– Медитує? – вона навіть зупинилася коло кухонного острівця. – Це вона так тепер називає те, що на корпоративі в серпні заснула обличчям у тарілці з брускетами й до ранку не могла пригадати пароль від власного смартфона? Духовний ріст у неї, бачте. Ну-ну. Надихайся. Тільки нагадай своїй музі, що вона мені з минулого вівторка винна вісімсот гривень за спільне замовлення з корейської косметики. Ти там будуй нове життя, але картку мою вона знає, хай скине до вечора.
Денис задихався від обурення. Він кричав, що очікував хоча б однієї сльози, звинувачував її в черствості й обіцяв благородно залишити їй кавомашину та плазму.
– О, за кавомашину окреме людське спасибі, – діловито кивнула вона у слухавку. – Слухай, якщо ти такий щедрий меценат, скинь мені за комуналку. Бо там перерахунок за опалення прийшов, а в мене автоплатіж збився. Тобі ж не складно? Ти ж ідеш у нове життя красиво, без боргів.
У слухавці заскрипіли зуби.
– Що ти кажеш? Я тебе знецінюю? Чоловіче, у мене через двадцять хвилин річний звіт у зумі, а в духовці лосось підгоряє. Якщо тобі конче треба драматичний скандал із биттям сервізів і заламуванням рук – набери мене десь після дев’ятої вечора. Я якраз зроблю маску для обличчя, увімкну гучний зв’язок і спокійно послухаю, як ти страждаєш. Домовилися? Давай, цілую, бережи горло.
Вона скинула виклик, швидко заблокувала спільну картку в банківському додатку, вимкнула духовку й спокійно відкрила ноутбук.
