Перші два тижні минули в суцільній метушні. Мені треба було вивчити розклад, розібратися з тим, хто з дітей ходить на додаткові заняття, хто потребує особливої уваги, а хто просто любить триматися осторонь. Офіційно моя посада звучить досить сухо, але на ділі доводиться бути і порадником, і людиною, яка просто вміє вислухати.
Того дня надворі з самого ранку сірів туман, а до обіду почав накрапати дрібний дощ. Більшість дітей зібрали у великій залі на другому поверсі, де показували якийсь дитячий фільм. Звідти доносився гомін, сміх і тупіт ніг. Я ж мала віднести пачку перевірених відомостей у дальнє крило закладу.
Пройшовши повз кутовий кабінет, я помітила, що біля великого вікна на самому кінці коридору хтось сидить. Там, за масивними дерев’яними дверима технічного приміщення, завжди було трохи темніше, ніж у решті приміщення. На низькому ослоні, підібгавши ноги, сиділа маленька дівчинка. Вона обхопила коліна руками і дивилася просто перед собою на вологі плями від дощу за шибкою.
Я зупинилася за кілька кроків, не бажаючи її лякати. Вона була зовсім крихітною, у старому синьому светрі, який явно був їй завеликий.
— Надіє, ти чому не зі всіма? — тихо запитала я, ступивши ближче.
Дівчинка здригнулася, швидко витерла щоку кулаком і повернула до мене обличчя. Її очі були червоними, а на щоках ще не висохли мокрі доріжки.
— Я не хочу дивитися те кіно, — прошепотіла вона, розглядаючи мої черевики. — Там дуже шумно.
— Зрозуміло. А тут не холодно сидіти?
Вона знизала плечима й міцніше стиснула рукави свого светра.
— Ні, тут нормально. Тут просто нікого немає.
Я присіла поруч із нею.
Ми сиділи так кілька хвилин, просто слухаючи, як краплі вдаряють об підвіконня. Я відчувала, як усередині мене росте дивне відчуття жалю й водночас глибокої поваги до цієї тихої дитини, яка раділа самоті, аніж галасливій компанії.
— А до тебе ніхто не приїхав?
Вона похитала головою.
— До мене ніхто не приїздить. Прибиральниця баба Стефа казала, що у мене нікого немає. Зовсім.
Я відчула, як у мене стислося горло. Це були прості слова, сказані абсолютно спокійним, дитячим голосом, але в них було стільки гіркої правди, що мені стало важко дихати.
— Бува так, Надіє, що батьків треба трохи зачекати, — вимовила я перше, що спало на думку, хоча розуміла, наскільки безпорадними звучать мої слова.
Вона лиш кивнула головою.
Після тієї зустрічі біля вікна я почала частіше звертати увагу на Надію. Вона була дитиною, яку дуже легко не помітити. Вона не бешкетувала, не вступала в суперечки за іграшки, завжди вчасно сідала за стіл і мовчки прибирала за собою ліжко. Інші вихователі казали, що з нею ніколи немає клопоту.
Одного разу під час обіду я зайшла до вчительської, де старша вихователька, Наталія Петрівна, переглядала особові справи.
— Наталіє Петрівно, а підкажіть щодо Надії з третьої групи, — почала я, сідаючи навпроти. — За нею дійсно ніхто не заходить? Ні рідні, ні потенційні опікуни?
Наталія Петрівна зняла окуляри, поклала їх на стіл і зітхнула.
— А, про цю дівчинку… Ні, Вікторіє. Вона у нас уже майже два роки. Коли потенційні батьки приходять, вони зазвичай шукають або зовсім немовлят, або активних, відкритих дітей, які одразу біжать назустріч, сміються, розказують віршики. А Надя… вона мовчунка. Кілька родин дивилися її документи, але навіть на співбесіду не покликали. Кажуть, надто замкнена, важко буде знайти контакт.
— Але ж вона не замкнена, вона просто сором’язлива, — заперечила я.
— Можливо. Але люди хочуть швидкого результату, розумієш? Їм хочеться емоцій одразу. А вона сидить у кутку і дивиться спідлоба. От її й минають.
Я повернулася до свого робочого столу, але думати про справи вже не могла. В голові постійно поставав образ цієї дівчинки з великими, сумними очима.
Після полуденку я зайшла до ігрової кімнати. Діти малювали за довгими столами. Надія сиділа скраю, тримаючи в руці короткий олівець. Вона старанно вимальовувала якісь лінії на аркуші.
— Що це в тебе буде? — запитала я, підходячи ближче і присідаючи біля її стільця.
— Це будинок, — відповіла вона, не відриваючись від роботи. — Оце дах, а це вікно.
— А поруч що?
— Це дерево. Велике таке. На ньому восени ростуть яблука, але зараз вони вже впали.
— Дуже гарний малюнок. А чому ти дах робиш коричневим, а не червоним?
— Бо червоного олівця забрав Ігор, — тихо мовила вона. — А мені й коричневий подобається. Він схожий на кору дерев.
— Ти дуже уважна до деталей, — посміхнулася я. — Знаєш, у мене вдома теж є олівці. Цілий набір, велика коробка. Завтра я можу принести їх сюди, якщо хочеш.
Надя підвела на мене очі. У них спалахнула якась іскра, але вона швидко згасла, поступившись місцем звичній обережності.
— А інші діти теж зможуть ними малювати?
— Якщо ти дозволиш — то так. Але це будуть твої олівці. Я подарую їх тобі.
Вона довго дивилася на мене, ніби намагалася зрозуміти, чи я не жартую. Потім повільно кивнула.
— Дякую. Я буду їх берегти.
Минув ще місяць. Осінь остаточно вступила в свої права, дні стали короткими, а в приміщеннях притулку включили опалення. Батареї ледь гріли, тому вечорами доводилося вдягати теплі светри.
Я почала помічати, що мої думки все частіше повертаються до Надії навіть тоді, коли я перебуваю вдома. Мій власний дім здавався мені надто порожнім і тихим.
Щодня, приходячи на роботу, я насамперед шукала очима Надю. Ми почали багато спілкуватися.
— Вікторіє Сергіївна, а ви сьогодні знов залишитеся на вечірнє чергування? — запитала вона якось під час прогулянки, збираючи жовте листя біля паркану.
— Ні, сьогодні я йду додому о п’ятій, — відповіла я, поправляючи їй шапку, яка зсунулася набік. — А що таке?
— Та нічого.
— Мені теж подобається бути тут із тобою, Надю.
Вона подала мені найбільший листочок, який знайшла.
— Це вам. Він схожий на зірочку.
Я взяла той листок і поклала його між сторінок свого робочого щоденника.
Того ж вечора я довго ходила по своїй квартирі, переставляючи речі з місця на місце. Я уявила, як тут можна поставити невелике ліжко, письмовий стіл, покласти м’який килим на підлогу. Ця думка, яка раніше здавалася чимось далеким і майже неможливим, раптом стала абсолютно чіткою і зрозумілою.
Наступного ранку я прийшла на роботу раніше, ніж зазвичай. Кабінет директора був уже відчинений. Я постукала у масивні двері.
— Заходьте, Вікторіє, — мовила директорка, не відриваючись від паперів. — Щось сталося?
Я сіла на стілець навпроти неї і склала руки на колінах.
— Я щодо Надії. З третьої групи.
Директорка підвела голова і уважно подивилася на мене через окуляри.
— Слухаю вас.
— Я хочу дізнатися, який перелік документів мені потрібен для того, щоб розпочати процедуру удочеріння.
— Ви добре це обдумали? — повільно запитала директорка. — Це дуже відповідальний крок. Дівчинка непроста, не одразу відкриється.
— Я знаю, — твердо відповіла я. — Я спілкуюся з нею щодня. Я розумію, з чим можу зіткнутися, і я абсолютно впевнена в своєму рішенні.
Директорка зітхнула, але в її очах з’явилося щось схоже на схвалення. Вона дістала з нижньої шухляди столу папку.
— Добре. Перелік стандартний. Довідка про доходи, обстеження житлових умов, медичний огляд. Процес буде тривалим, майте на увазі. Збирати папери доведеться не один тиждень.
— Я готова, — мовила я.
Іноді мені здавалося, що ця бюрократична машина ніколи не зупиниться. Кожен документ вимагав ще одного документа, кожна печатка чекала на іншу печатку. Але щоразу, коли я поверталася до притулку і бачила, як Надія біжить до мене через весь коридор, щоб просто привітатися, уся втома і роздратування кудись зникали.
Надії я поки нічого не казала. Не хотіла давати їй марних надій, якщо раптом щось піде не так із документами. Ми просто продовжували спілкуватися.
Одного разу ввечері, коли ми разом складали іграшки після занять, вона раптом запитала:
— А чому ви завжди залишаєтеся зі мною довше, ніж інші?
Я присіла біля коробки з кубиками і подивилася на неї.
— Бо мені з тобою цікаво, Надю. А тобі зі мною?
— Мені теж, — вона закотила очі догори, ніби про щось розмірковувала. — Мені здається, що коли ви поруч, то нічого поганого вже не станеться.
— Нічого поганого й так не станеться, повір мені.
До середини зими основна частина документів була зібрана. Комісія з обстеження житла вже побувала в моїй квартирі.
Вони довго ходили по кімнатах, перевіряли наявність меблів, нагрівальних приладів, питали про мої плани щодо облаштування дитячої. Я показувала їм куплене ліжко, новий стіл, ігри та книжки, які вже чекали на свою господарку.
— Все в порядку, — мовив представник опікунської ради, ставлячи підпис у акті. — Умови відповідні. Чекайте на рішення ради.
Це був найдовший період очікування. Нарешті я наважилася поговорити з дівчинкою відкрито.
— Надю, — почала я, відчуваючи, як прискорюється серцебиття. — Я давно хотіла з тобою поговорити про одну важливу річ.
— Про що?
— Ти знаєш, що я останнім часом багато ходила по різних установах і збирала папери?
— Ну так.
— Я робила це для того, щоб забрати тебе з притулку. До себе додому.
Вона просто завмерла, дивилася на мене і ніби намагалася перекласти мої слова якоюсь іншою, зрозумілішою для неї мовою.
— Куди забрати? — нарешті вимовила вона.
— До себе додому. У мене є квартира. Там є кімната, де ти будеш жити. Ми будемо разом готувати їжу, ходити в магазин, малювати, читати книжки. Ти більше не будеш сидіти сама в коридорі.
— Ви будете моєю мамою? — запитала вона абсолютно прямо, без жодних вагань.
— Якщо ти цього хочеш, — відповіла я. — Я дуже цього хочу.
Надія опустила очі.
— А ви мене не віддасте назад, якщо я буду погано малювати чи зламаю олівець?
— Ніколи, — твердо мовила я. — Що б не сталося, ти будеш жити зі мною.
Вона повільно простягнула руку через стіл і торкнулася моєї долоні.
— Тоді я хочу. Я давно цього хотіла, тільки не знала, як сказати.
