Серце Василя Степановича калатало значно швидше, ніж зазвичай, а долоні стали вологими. Він відчував дивну легкість у всьому тілі, яка змушувала його рухатися швидше, майже підстрибуючи на сходах, коли він переходив з кабінету в кабінет. На його обличчі з’явилася широка усмішка, яку він ніяк не міг приховати від колег. Він постійно поправляв комір сорочки, відчуваючи, що йому бракує повітря від хвилювання. Це почуття було незвичним для чоловіка, якому нещодавно виповнилося шістдесят років, але зараз він почувався набагато молодшим.
Причиною цього стану була Юлія, нова двадцятип’ятирічна працівниця їхнього відділу. Вона мала великі темні очі та яскраві губи, які завжди привертали увагу. Василь Степанович називав її про себе різними лагідними словами, які раніше ніколи нікому не казав. Він постійно думав про неї, забуваючи про роботу та повсякденні обов’язки. Уже завтра вранці вони планували разом поїхати в Карпати на відпочинок. Вони обрали один із найдорожчих готельних комплексів у горах, щоб провести там цілий тиждень.
Чоловік швидко попрямував до кабінету, де працювала Юлія.
— Юлю, я все погодив, документи підписані, — сказав він, підходячи ближче до її столу. — Завтра о сьомій ранку я чекаю на тебе біля твого будинку. Речі вже зібрала?
— Звісно, все готово, — відповіла Юлія, підводячись зі стільця. — Ти молодець, що все вирішив так швидко. Я дуже хочу поїхати з міста.
Вона підійшла впритул до нього, поклала руки йому на плечі й міцно обійняла за шию. Василь Степанович відчув сильну слабкість у колінах.
— Мені треба йти, Юлю, допрацювати день, — тихо промовив він. — Побачимося завтра.
— Добре, до завтра, — відповіла вона й повернулася на своє робоче місце, навіть не подивившись йому вслід.
Решту робочого дня Василь Степанович провів у глибоких роздумах. Він сидів перед монітором, але не бачив цифр у таблицях. Його думки були зайняті майбутньою розмовою з дружиною. Він не знав, з чого почати і які слова дібрати.
«Я маю сказати все відкрито, — думав він, дивлячись у вікно на дерева. — Надія доросла людина, ми прожили разом тридцять років, вона повинна зрозуміти. Наше спільне життя вже давно перетворилося на звичку. А це мій новий шанс, можливість прожити залишок років у радості, і я не хочу втрачати цю можливість».
Коли він підійшов до дверей власної квартири, то помітив, що вони були прочинені. У коридорі стояли дві великі великі сумки та валіза, які зазвичай зберігалися на антресолях. Біля них стояла Надія зі схрещеними на грудях руками. Її обличчя було спокійним, але погляд залишався дуже холодним. Василь Степанович зрозумів, що секретарка Оксана вже встигла зателефонувати їй і розповісти про все, що побачила й почула на роботі.
— Тобі більше немає потреби сюди заходити, — спокійно й тихо сказала Надія, вказуючи рукою на речі. — Усе, що тобі належить, я вже склала. Забирай сумки.
— Надіє, давай поговоримо спокійно,— спробував почати Василь Степанович, роблячи крок уперед. — Ми можемо все обговорити, як дорослі люди.
— Нам немає про що говорити, Василю, — відповіла вона, роблячи крок назад у глибину квартири. — Ти зробив свій вибір, я зробила свій. Зачиняй двері з того боку.
Вона самостійно виставила валізу на сходовий майданчик і зачинила двері перед ним.
Він переніс усі речі до свого гаража, де стояв автомобіль.
Уранці він поїхав до будинку Юлії. Вона вже чекала на нього біля під’їзду з маленькою стильною сумочкою на колесах.
Вони вирушили в дорогу.
Гірські краєвиди вразили Василя Степановича своєю масштабністю: високі схили, густі ліси, стрімкі річки. Проте ціни в курортному містечку виявилися значно вищими, ніж він розраховував. Фінансових заощаджень, які він мав із собою, вистачило на безтурботне життя лише протягом перших трьох днів. Вони відвідували дорогі заклади харчування, замовляли багато страв, але невдовзі Василь Степанович зрозумів, що гроші закінчуються надто швидко. Потрібно було терміново переходити на економію.
Під час обіду в номері готелю він вирішив обговорити це питання з Юлією.
— Юлю, нам потрібно трохи зменшити витрати, — сказав Василь Степанович, розкладаючи прибори. — Ціни тут дуже високі, а мої заощадження не безмежні. Давай будемо частіше готувати або їсти в простіших місцях.
— Я не звикла економити на відпочинку, Василю, — відповіла Юлія, незадоволено відсуваючи тарілку. — Я приїхала сюди розважатися, а не рахувати кожну копійку.
— Я розумію, але давай знайдемо компроміс, — спробував заспокоїти її чоловік. — Ми можемо снідати тут, обідати в їдальні неподалік, а на вечерю щось видумаємо.
— Добре, снідай і обідай тут, якщо хочеш, — сказала вона, підводячись. — А я ввечері піду до ресторанного комплексу на території готелю. Мені потрібно вийти в люди, поспілкуватися, потанцюти. А ти можеш відпочити в номері, ти ж постійно скаржишся, що в тебе після довгих прогулянок болять ноги. Спи, дідусю, спи, не хвилюйся за мене.
Василю Степановичу дуже не сподобалося це звертання.
— Чому ти називаєш мене дідусем, Юлю? — запитав він, пильно дивлячись на неї. — Мені це неприємно чути.
— Та я просто жартую, не злись, — з посмішкою відповіла вона, підійшовши й коротко погладивши його по щоці. — Не бери в голову.
Вона швидко одяглася й вийшла з номера, залишивши його наодинці з власними думками.
Наступного вечора ситуація повторилася. Вони знову обідали в готелі, після чого Юлія почала збиратися на вечірній захід. Вона довго вибирала сукню перед дзеркалом, робила макіяж і зовсім не звертала уваги на Василя Степановича, який сидів у кріслі поруч.
— Ти знову йдеш сама? — тихо запитав він, спостерігаючи за її рухами. — Може, я піду з тобою, посиджу просто поруч, навіть якщо не буду танцювати.
— Ой, Василю, ну навіщо тобі це? — відповіла вона, не повертаючись до нього. — Там дуже голосна музика, багато молоді, всі бігають. Тобі там буде нудно й важко стояти на ногах. Краще лягай раніше, відпочинь як слід.
— Прошу тебе, повертайся не дуже пізно, — сказав він, відчуваючи, як у грудях знову з’являється знайомий тиск.
— Я доросла дівчина і знаю, що робити, — різко відповіла Юлія, зачиняючи за собою двері номера.
Василь Степанович залишився один. Він ходив по кімнаті від стіни до стіни, намагаючись відволіктися. Потім ліг на ліжко, заплющив очі й спробував заснути, але сон не приходив.
Чоловік раптово прокинувся від відчуття холоду.
Він вибіг з готельного корпусу на вулицю.
У світлі дальнього ліхтаря він чітко впізнав світлу куртку Юлії. Вона сиділа поруч із невідомим молодим чоловіком.
Вони сміялися й розмовляли дуже тихо, майже пошепки, нахиляючись один до одного.
Василь Степанович відчув, як усе всередині нього перевертається. В очах раптово потемніло, навколишні дерева й ліхтарі почали крутитися з великою швидкістю.
Через кілька хвилин він почув голоси поруч із собою. Це були Юлія та той самий молодий чоловік, якого він бачив на лавці. Вони підійшли ближче, їхні тіні лягли на мармурову дорожку поруч із Василем Степановичем.
— Василю, що з тобою? Підводься, ну чого ти тут лежиш? — голос Юлії звучав роздратовано й незадоволено.
— Йому, здається, дійсно недобре, — сказав молодий чоловік, нахиляючись над Василем Степановичем і беручи його за плече. — Давай допоможу тобі сісти на лавку. Обперетися на мене можеш.
Василь Степанович із зусиллям розплющив очі й подивився на хлопця. Той був одягнений у спортивну куртку, мав коротку стрижку й виглядав цілком спокійним. Василь Степанович відштовхнув його руку, намагаючись піднятися самостійно, але знову відчув сильну слабкість.
— Не треба мене чіпати, — ледве чутно промовив він, спираючись на лікоть. — Я сам можу піднятися.
— Ну от і добре, підводься, — сказала Юлія, відходячи на крок назад. — Навіщо було ходити за мною посеред ночі? Я ж казала тобі залишатися в ліжку й відпочивати. Тепер створюєш проблеми на рівному місці.
— Я хвилювався за тебе, Юлю, — сказав Василь Степанович, нарешті сівши на край лавки. — Ти пішла ввечері, не відповідала на дзвінки, мобільний був поза зоною. Я думав, що щось трапилося.
— У мене просто розрядився телефон, — сухо відповіла вона, перебираючи пальцями ремінець сумки. — І взагалі, це Денис, ми познайомилися в ресторані. Він просто проводив мене до корпусу, бо на вулиці вже пізно й темно.
Денис кивнув головою, зробив крок назад і сказав:
— Добре, я піду вже. Ви розбирайтеся самі тут. На добраніч.
Він швидко розвернувся й пішов по алеї в бік виходу з території комплексу. Його кроки швидко стихли в нічній тиші.
Василь Степанович залишився сидіти на лавці, тримаючись рукою за коліна, які продовжували дрібно тремтіти від перенесеного хвилювання. Юлія стояла навпроти нього, незадоволено тупаючи ногою.
— Навіщо було влаштовувати цю сцену? — запитала вона, дивлячись на нього зверху вниз.
— Я просто хотів, щоб ми провели цей час разом. Ми ж приїхали сюди як пара, а виходить, що я постійно сиджу в номері, а ти десь ходиш сама.
— Я вже казала тобі про свої плани, — відповіла вона, розвертаючись у бік готельного корпусу.
Вони повернулися до кімнати в повному мовчанні. Василь Степанович ішов повільно, тримаючись за поручні на сходах.
У номері Юлія відразу лягла на ліжко, повернувшись до стіни й укрившись ковдрою до самого підборіддя. Чоловік сів на стілець біля столу, де все ще стояли залишки їхнього скромного обіду. Він не міг змусити себе лягти поруч із нею. Його думки знову повернулися до розмови з дружиною, до дітей, які зараз були далеко.
«Що я роблю тут? — думав він, дивлячись на зачинені двері балкона. — Усе виявилося зовсім не так, як я собі уявляв. Це не нове життя, це просто велика помилка, за яку мені тепер доводиться розплачуватися своєю повагою та здоров’ям. Юлії зовсім нецікаво, як я почуваюся, що в мене болить і про що я думаю. Для неї я просто людина, яка оплатила цю поїздку й тепер заважає їй відпочивати так, як вона звикла».
Він сидів так до самого ранку, спостерігаючи, як за вікном поступово сіріє небо, а верхівки гір починають виступати з ранкового туману. Юлія спала спокійно, її дихання було рівним і глибоким. Коли сонце остаточно зійшло, вона відкрила очі й сіла на ліжку, потираючи обличчя руками.
— Ти так і не лягав? — запитала вона, дивлячись на нього без жодного співчуття.
— Ні, не міг заснути, — відповів Василь Степанович, підводячись зі стільця. Його тіло заніміло від тривалого сидіння в одній позі. — Я прийняв рішення. Ми збираємо речі й повертаємося до міста сьогодні вранці. Грошей на подальше перебування тут у нас все одно немає.
— Як повертаємося? — обурилася Юлія, підхоплюючись на ноги. — Ми ж мали бути тут ще три дні! Я не хочу їхати зараз, погода якраз зіпсувалася, але в готелі є критий басейн, можна провести час там.
— У мене немає можливості платити за додаткові послуги, Юлю, — спокійно сказав він, витягуючи валізу з шафи. — Збирай свої речі. Я чекаю на тебе в машині через півгодини.
Дорога назад була дуже важкою. Василь Степанович уважно стежив за трасою, але його руки на кермі періодично слабшали. Юлія весь час дивилася у вікно пасажирського сидіння, увімкнувши навушники й повністю ігноруючи його присутність. Вони не сказали один одному жодного слова за кілька годин подорожі.
Коли автомобіль нарешті в’їхав у їхнє рідне місто й зупинився біля будинку Юлії, вона швидко відкрила двері, дістала свою сумку з заднього сидіння й повернулася до нього.
— Це була найгірша поїздка в моєму житті, Василю, — сказала вона холодним тоном. — Більше не дзвони мені й не шукай зустрічей на роботі. Я переведуся в інший відділ або взагалі звільнюся. Ти повівся дуже негарно.
Вона зачинила двері машини з гучним стукотом і швидко пішла до свого під’їзду, навіть не озирнувшись. Василь Степанович деякий час просто сидів за кермом, дивлячись на порожнє місце поруч із собою.
Потім він завів двигун і поїхав у бік свого гаража. Йому потрібно було десь залишити речі й подумати, де провести наступну ніч. Квартира Надії була для нього закрита, і він розумів, що повернути минуле життя вже не вдасться.
Він відкрив важкі залізні ворота гаража, загнав автомобіль всередину й сів на старий диван у кутку. Навколо стояла тиша, поруч були лише інструменти, шини та коробки зі старими речами. Василь Степанович закрив обличчя долонями.
