— Тобто, ти пропонуєш мені забути про себе, своє життя, їхати на інший кінець світу заради сумнівної радості догляду за старенькою незнайомкою? Не для того я п’ять років навчалась і кар’єру розвиваю.- з насмішкою протягнула братова. – Оце вже ні. Я прийшла грошей позичити, а не вислуховувати поради. То що з моїм проханням? – звернулась вона чомусь не до мене особисто, а до мами моєї. Ніби, то вона повинна була з пенсії три тисячі євро для невістки скласти і віддати, бо то позичкою точно не було.
Я з села. Мої батьки усе життя працювали в колгоспі. Мама в ланці, а тато трактористом був. Скільки я нашу сім’ю пам’ятаю, то все що мали, ми трудом своїм заробляли.
Чому саме “ми”, бо ще змалку нас малих тато і мама привчили до труда і роботи. Ми і гусей пасли, і телят вигонили, і свиням їсти давали.
У нас було не менше сотні кролів і ми з братом косили і жали для них траву. Вишукували улюблені ними полин і лопух. Три мішки зранку в обід і ввечері, як зараз пам’ятаю.
Але встигали ми і гратись, і в ставку купатись, ще й до батьків на поміч бігали. Особливо, коли мама була на току, то ми їй допомагали, ще й заробляли яку копійку. Ох і горда я була, коли ті сто гривень уперше заробила. Кросівки собі придбала і помаду.
Саме тому я ніколи й не чекала від моря погоди, а від людей ласки. Все і завжди я діставала трудом і тільки. Заробляла ще з 16 років і батькам намагалась допомагати, особливо у період, коли вони вийшли на пенсію.
А от у брата дружина не такою була. Виросла вона у крайній нужді в багатодітній родині і то диво, що вона здобула вищу освіту – тітка взяла її до себе і все навчання оплатила.
Працювала наша невістка вчителем, але то лиш назва, бо мала вона пів ставки і вела продовжену. Та от по ній і не скажеш, бо несла пані себе так, ніби то вона була директором того закладу навчального.
Мій брат мав дві роботи ще й вночі таксував, тому гроші у них були. Принаймні, мені б вистачило сорока тисяч на життя, але не братовій.
Катя одягала на себе лише дорогі речі, взуття мала з бутиків. Зачіска, брівки, нігтики і все, що пропонувала індустрія краси, все вона мусила мати.
Нерідко вона зверталась із сумним обличчям до мене, або до мами, бо ж мала борги а зізнаватись чоловіку не хотіла:
— Я все віддам. – чули ми її слова. – Просто, сама не помітила, як така сума вже в мінусі.
Перші два рази ми вірили, виручали, а потім зрозуміли, що повинні віддавати Катерині ту суму, яку готові подарувати, бо про повернення не йшлось. Нагадаєш, так вона тебе поглядом спопелить і скаже, що сама знає, що і кому винна.
А потім, коли тато мій занедужав, я з чоловіком поїхала на заробітки. Але, піклувались ми про тата, а не стало мого брата швидко. Я й не встигла приїхати попрощатись, так і залишився Антон мені в пам’яті усміхненим парубком, що проводжав мене на пероні.
Залишилась наша невістка сама із двома дітьми. Швидко відправила малих до моєї матері під приводом того, що мусить працювати за двох.
Однак, фактично, невістка переклала обов’язки по вихованню дітей на мою маму і не надто здорового тата. Ті з пенсії одягали, збирали до школи, годували.
Матуся приїздила, обіцяла золоті гори, казала як їй важко і знову їхала у місто. Я хоч і мала двох дітей, але не могла от так покинути дітей свого єдиного брата. Допомагала матері, передавала гроші на племінників своїх. Звісно, тепер ми з чоловіком жили скромніше, але він і слова не казав, бо розумів, що то сім’я.
А цьогоріч не стало мого батька і я поїхала в Україну підтримати маму. На дев’ятий день і братова з’явилась. Ми думали що розділити з нами печаль, але та мала іншу справу:
— Я хочу розпочати власний бізнес, – мовила так ніби послугу нам робить пояснюючи, – Вже про все домовлено. Не буду вам подробиць розповідати, не зрозумієте, але на нинішньому етапі для запуску своєї справи мені потрібні гроші. Три тисячі євро поки вистачить.
Я аж засміялась, бо сума була значною і хто от так просто може грішми у нас розкидатись:
— Діти все одно у мами, то поїхали зі мною у Німеччину. Заробиш ти ті гроші і відкриєш свою справу.
Та Катя глянула на мене так, ніби я бовкнула що геть незрозуміле і недоречне. Далі я почула що не панське то діло за старими доглядати і не для того вона навчалась п’ять років, аби мити підлогу за кордоном.
Вирішивши, що я більше не заслуговую на її увагу, повернулась до моєї мами і запитала, коли може розраховувати на тих три тисячі євро. От ніби мама ті гроші мала з пенсії скласти і лиш чекала, коли віддати їх Каті.
Коли ж ми відмовили, то почули про себе багато нового і не надто приємного. Виявилось, що ми її ніколи не любили і, що вона не бачила в нас підтримки відколи не стало її чоловіка. Більше того, на нас у неї жаль великий, бо ми маємо гроші, а вона ледь не побиратись ходити змушена.
Поїхала Катя голосно дверима грюкнувши, а ми з мамою лишились, як і Катині діти, до яких мама навіть не зайшла.
Знаєте, я все розумію і про брата і про те, що його діти нам рідні, але от таке ставлення їхньої матері нас просто з колії виносить. Може треба пані спустити на землю? Нагадати, як багато ми для неї зробили? Хай забирає дітей і спробує, яке то солодке життя насправді?
Просто, дуже багато не хорошого вона нам сказала. Після такого допомагати зовсім не хочеться. Та й мама у віці поважному, як-не-як а майже 78 і їй з двома хлопчаками не просто. Вона давно каже, що вже не справляється.
А з іншого боку: малі в чому винні? Що їх чекає при такій мамі?
От, як бути? Як вчинити вірно? Підкажіть, бо ми з мамою ніяк виходу не знайдемо.
Головна картинка ілюстративна.