Моїй доньці вже п’ять років. Це була довгоочікувана і запланована дитина. Ми з чоловіком були на сьомому небі від щастя, коли дізналися, що у нас буде маля. Виношувала я і привела у світ донечку без ускладнень. У перший тиждень життя Соні, так ми назвали доньку, все було відмінно, чоловік постійно був поруч з нами. Але потім він повернувся до своєї роботи. Він почав нервувати з будь-якого приводу. Особливо, коли плакала донька. У чоловіка така робота, що йому доводилося працювати і вдома вечорами, а маленька дитина його відволікала. А дитинка якраз з животиком мала негаразди!
А потім вона день і ніч переплутала. Вдень спить, а вночі не спить. Тому всю ніч я носила Сонечку на руках, намагаючись її заколисати. Чоловік не спав разом з нами, що негативно позначилося на наших відносинах. Ми почали часто з’ясовувати стосунки. Тоді мені прийшла в голову хороша ідея, як я тоді думала. Я запропонувала чоловікові ночувати на кухні. Після цього все налагодилося. Я лишень згодом зрозуміла, якої помилки я припустилась.
Спочатку все всіх влаштовувало. Чоловік висипався, а була з дитиною. Наші непорозуміння з чоловіком припинилися. Але бували моменти, коли мені була потрібна його допомога вночі, я йшла і будила його. Чоловіка, природно, дратувало, що йому доводилося вставати. У мене навіть з’явилося почуття провини.
Роздільний сон не міг не відбитися на наших відносинах з чоловіком. Практично завжди я засинала біля дочки, коли укладала її спати на нічний сон або під час годування. Так і залишалася поруч з нею до самого ранку. Я настільки втомлювалася з дитиною, що у мене не було сил і бажання на чоловіка. Я зрозуміла, що терміново потрібно щось робити. Я запропонувала чоловікові повернутися ночувати в спальню, він не був проти, але, під час чергової недуги дочки, він повернувся на кухню. Більше він не захотів повертатися в спальню. Він пояснював це тим, що на ліжку мало для нас трьох місця, саме ліжко скрипіло, від чого прокидалася дочка і починала плакати. Згодом чоловік переніс на кухню і свій комп’ютер. Тепер йому в спальні не було чого робити.
З дочкою він зовсім не проводив час. Коли він йшов на роботу, вона ще спала, а коли приходив – вже спала. На вихідних чоловік також не виявляв особливого бажання бути поруч. Ми віддалилися одне від одного. Крім розмов про дитину, спільних тем у нас вже не було. Але, незважаючи на це, він ніколи не брав участі у вихованні дитини. В окремих ліжках ми провели два роки. До цього часу, дочка вже спала в своєму ліжку, але чоловік не висловлював бажання повертатися в спальню до дружини. На кухні було все, що потрібно чоловікові – зручний диван, холодильник, телевізор і комп’ютер. Саме тоді я зрозуміла, що ми йому більше не потрібні.
Тоді я зважилася на серйозну розмову. Щоб налагодити наші відносини, я запропонувала йому поїхати разом відпочити, але він відмовив, назвавши безліч причин для цього. Я зрозуміла, що нашу сім’ю не врятувати. Почуття охололи, а залишатися сусідами я не бажала. Ми вирішили розлучитися.
Шлюборозлучний процес був швидким. Мені залишилася квартира, а чоловікові машина. Аліменти він платить, іноді приїжджає побачити дочку. Обміркувавши нашу ситуацію, я вважаю винною себе в тому, що відправила чоловіка спати на кухню. Чоловік повинен брати активну участь у вихованні дітей, щоб на собі відчув настільки це не просто. Тоді і дружин своїх вони будуть цінувати і розуміти.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
