Це було сорок років тому, час дефіциту і блату. Чого я так пам’ятаю? Бо по блату купила парфуми, дорогі французькі… Віддала за них всю зарплату і ще й винною залишилася, але ж думала, що воно того варте – подарую їх майбутній свекрусі на іменини.
Ми з Семеном тоді вже рік як зустрічалися і він вирішив, що пора мене вводити в родину, а там через тиждень і заяву подамо та весілля скромне влаштуємо.
Я гарно одяглася, взяла парфуми і наче зі скарбом прийшла до майбутньої свекрухи. Даю їй в руки та вітаю, а вона тим часом відкрила, понюхала і каже:
– Що за сморід?
Я аж не знала, що далі казати, замовкла, а вона така потім – я пожартувала.
– О, а ти аж зблідла, – каже і хіхікає.
Звичайно зблідла, якщо я за ними стільки чекала і грошей віддала, а їй вони не потрібні. Та, навіть, якщо й жарт, то хіба так можна жартувати?
Але далі пішло ще гірше.
Сіли ми за стіл і я почала їсти і простягла руку за якоюсь стравою, як тут бабуся Семена каже:
– Ти дивися, скільки ти їж, бо свекруха все рахує.
Мені мало кусень в роті не застряг, я й так не відчувала, що пережовую, а тут такі слова та ще й під регіт.
Я потім довго думала над тими словами, як я мала влучно відповісти, щоб поставити їх на місце. Сказала б, що вони так пишно виглядають, бо претенденток Семенових об’їдають… Але ці слова мені тоді не вдалося сказати…
Одним словом, там всі родичі-веселуни взяли собі за обов’язок мені щось «влучне» сказати, хоч губами не пхикали аби мені ще більше було незручно.
Думаю, до веселого характеру ще треба розрізняти чи твої жарти людині заходять…
Закінчили застілля, як свекруха, Наталя Михайлівна, каже:
– А тепер невістка все прибирає та миє.
Я собі вже й не звертаю на це уваги, встала та й теж виходжу з кімнати. Як тут свекруха таким строгим тоном до мене:
– Ти ще й недочуваєш? Гарну невістку, Семене, ти нам привів…
Я вже хотіла розплакатися від такого, але чомусь повела себе не так, як відчувала в душі.
– Я не буду мити ніякий посуд! Я поки ваша гостя, а не ваша служниця! Мені б соромно було навіть подумати гостеві запропонувати таке, а ви говорите?
А свекруха тоді усміхнулася і каже – жарт.
– Та ми так твій характер випробовуємо, – каже любесенько.
Аж тут і Семен зрозумів, що я пройшла якесь їхнє, тільки їм відоме, випробування і давай казати, щоб я за нього заміж виходила:
– Інно, виходь за мене, – каже і під сміх усіх стає на коліно.
А я вже не знаю чи то він так вкотре жартує чи що відбувається, а тоді й кажу:
– Добре, вийду, якщо ти перемиєш весь посуд з цього застілля.
Родичі знову в гегіт, а Семен тоді, недовго думаючи, скатертину за кінці і все це на вулицю.
– Все, – каже і усміхається, – Чисто!
Я вам нагадаю, що то були часи дефіциту усього, а тим більше, хорошого посуду.
Я пішла геть і більше ні на які вмовляння Семена не реагувала.
Згодом, я вийшла заміж за чоловіка, який хоч і був невеселим, але був надійним. Я знала, що він зробить зранку, в обід і ввечері. Так, ми не підколювали один одного, але не скажу, що не сміялися над комедіями в одних і тих же місцях…
А за Семена й не знаю, як там було далі, його мати, як мене бачила, то переходила на іншу сторону вулиці. Дивно, я ж так вдало пожартувала, а вона й не оцінила…
Фото Ярослава Романюка.
